Іскра любові Христина Феціци
З першого погляду її можна прийняти за бізнес-леді: зі смаком одягнена, доглянута, привітна, завжди усміхнена, відкрита, водить машину. Такі притягають оточуючих. Моя героїня – насправді незвичайна жінка. Вона сильна і вольова, юристка за фахом, а ще за потреби може «осідлати»… бронетранспортер. Вона могла б спокійно працювати, насолоджуватися життям, однак значну частину часу віддає тим, що сьогодні перебувають у матеріальній скруті, а особливо дітям з родин загиблих військових, чи тих, що через певні обставини не мають елементарних засобів для життя, а ще – військовим на Сході. Не один раз, залишаючи своїх рідних та друзів, а це часто, коли пересічні українці сидять у теплих оселях за святковим різдвяно-новорічним столом, вона спішить на допомогу тим, кому найбільше потрібна. Отже, знайомтеся: Христина Феціца, для українських військових захисників вона – приклад незламності духу і наполегливості, для пересічних громадян – приклад чуйності і добра.
– Христино, розкажіть про себе…
За покликанням і родом діяльності я волонтерка. Народилася на Чортківщині, у селі Горішня Вигнанка. Закінчила Чортківську гімназію «Рідна школа ім. М. Шашкевича», юридичний факультет ТНЕУ з червоним дипломом, працювала у різних сферах. На даний час працюю у відділенні Міністерства у справах ветеранів України Тернопільської області.
– Що і коли стало поштовхом Вашого волонтерства?
– З початком подій на Майдані у 2013 році, як і багато небайдужих українців, підтримувала революцію Гідності, а згодом з однодумцями організували логістичний центр допомоги бійцям АТО. До сьогоднішнього часу продовжую цю справу, окрім допомоги військовим, піклуюся про родини загиблих, особливо там, де є діти, а також беру участь в інших соціальних проєктах, у тому числі, які проводить УГКЦ. Зрештою, моє волонтерство розпочалося ще до згадуваних подій, а саме з акції “Миколай про тебе не забуде”, яку щорічно проводить Комісія у справах молоді Тернопільсько-Зборівської архиєпархї. Як водійка допомагала помічникам святого Миколая доставляти дітям з потребуючих родин подарунки. Окрім цього, співпрацюю з організацією “Іскра любові”, що діє при архикатедральному соборі Тернополя. Часто з її головою Валентиною Конотопською та активними волонтерами допомагаємо дитячим будинкам міста, а також намагаємося не оминати своєю увагою і старших людей, що перебувають у Петриківському будинку престарілих, будинку Святої Вероніки, яким опікуються Сестри із Згромадження Воплоченого слова.
– Усвідомлюючи обсяг Вашої діяльності, напрошується запитання: для чого це Вам потрібно? За певних обставин із такою енергією можна було зробити успішну кар’єру…
– З дитинства мене виховували у християнському дусі, в дусі моралі і патріотизму. Рідні завжди вчили і спонукали робити щось приємне і корисне для людей. І якщо була якась маленька можливість допомогти комусь, ніколи не залишилася осторонь. Пам’ятаю ситуації, як допомагала подрузі нарвати відро агрусу чи навести лад у кімнаті, аби та швидше пішла зі мною на прогулянку. З віком зрозуміла, що допомагаючи комусь просто так, отримую задоволення. А оскільки люблю дітей, то у нинішній непростий час не можу бути байдужою до їхніх маленьких страждань, тому що в силу тих чи інших обставин, вони покинуті батьками, хворі, ростуть без любові і це не просто пафосні слова. Я цим живу. Тому для мене важливо бачити щасливі очі таких діток. Усвідомлюю, що цим не можна замінити радість повноцінного дитинства, можливість жити в люблячій сім’ї, бути огорнутим турботою та опікою. Чудово, що сьогодні є чимало ентузіастів, які допомагають тим, хто опинився в непростих життєвих обставинах. Однак чимало і таких, які вважають, що раз відвідавши сиріт, чи зробивши пожертву, виконали свій обов’язок. Замало лише раз на рік скласти пожертву на подарунок знедоленій дитині чи передати продукти у будинок для стареньких, треба хоча б раз наважитися відвідати їх особисто, старатися частіше бути поруч із ними, огортати увагою. Тоді це стане необхідністю і ви відчуєте себе духовно багатшими.
– Якщо б хтось бажав приєднатися до Ваших ініціатив, як це можна зробити?
Для того, щоб допомогти дітям з родин загиблих військових чи підтримати наших захисників, можете написати мені на особисту сторінку у Фейсбуці: Феціца Христина або ж на сторінку логістичного центру допомоги бійцям АТО, чи за номером (067)-953-90-72. Будемо вдячні за будь-яку допомогу.
– Ми спілкуємося у новорічно-різдвяному часі, багато людей у передсвятковій метушні роблять покупки, складають меню. А чим живете у цей час Ви?
– Ми щороку на Щедрий вечір їдемо на Схід до наших військових і разом з ними святкуємо. Окрім того, напередодні Різдва готуємо і передаємо на передову різдвяні смаколики, аби бійці також відчули Різдво і розуміли, що вони не самотні, що Україна разом з ними; що їх підтримують, люблять, а головне – розуміють, що війна – це не далеко, а лише за тисячу кілометрів. Тому ми повинні пам’ятати, завдяки кому мирно святкуємо Різдво, завдяки кому ми спокійно живемо. Тому дуже прошу не забувати, що війна триває, хоча за сім років вже до неї звикли, наші захисники боронять наш край і на східних рубежах роблять все для того, щоб ми з вами жили в мирі, спокої і Божій ласці.
-Чи доводилося Вам у такий період відвідувати передову? Який там панує дух і чи не виникало бажання чим скоріше повернутися у затишну оселю?
– Розкажу випадок, який трапився 18 січня 2015 року. Тоді була активна фаза війни і дуже стріляли. Ми відвідували військових на передових позиціях від Щастя до Маріуполя, розвозили кутю, вареники, навіть набрали освяченої водички. Не без перешкод прибули на місце призначення у Мар’янку, бо на донецькій об’їзній пробили колесо, а через Красногорівку нас не пропустили. І уявляєте: просто в бліндажах була Свята вечеря. Я намагалася максимально створити домашню атмосферу – купила невеличку скатертину, на імпровізованому столі було все: і пісні голубці мамуся зробила, і борщику сестричка зварила, і кутя, і горіла свічечка. У тих умовах це було дуже символічним. Однак 4 чи 5 разів ми просто не могли сісти за стіл через сильні обстріли. Хлопці піднімалися, одягали бронежилети і бігли на позиції. Але відверто вам скажу, що навіть подумки не пошкодувала, чого я сюди приїхала, що треба було залишатися вдома. Навпаки, мені настільки щиро хотілося, щоб вони відчули цю родинну атмосферу, домашній затишок, таємничість Святого вечора з молитвою, іконкою, свічечкою, гарно накритим столом. Ці душевні і теплі моменти закарбувалися мені на все життя.
– Ви знайомі з багатьма нашими військовими, наскільки їх змінила війна, особливо у духовному плані?
– У мене мурашки пройшли по тілу, бо там надзвичайно важлива молитва. І напевно невіруючих людей там немає, особливо коли починаються обстріли і ти думаєш, чи виживеш, тоді починаєш, як умієш, молитися. Про це розповідали хлопці, які пережили страшні моменти війни. І сьогодні у кожного на шиї є вервичка, кожен має молитовник, образочки. Буквально дві поїздки тому я пересувалася по бліндажах і зайшла у бійницю, а там на видному місці іконка Матері Божої.
Господь завжди оберігає через молитву наших захисників. У цьому чимала заслуга капеланів, які підтримували та підтримують бійців досі морально, адже те, через що вони пройшли на війні, не проходить безслідно.
Знаю хлопців, які, переживши ці події, до цих пір спокійно не можуть спати, бо перед очима чи загибель товариша, чи були випадки, що збирали рештки побратимів. Про це насправді важко говорити.
– Ви не стомилися від такого ритму, можливо, виникає думка: все, досить?..
– Фізично втомилася насправді, хоча є моральна втома. Але кожна добра новина, кожний вчинок, який має відгук доброти від когось, кожна елементарна подяка знову стимулює, вона дає життя моїй внутрішній наполегливості. І я починаю «заводитися», працювати і далі допомагати. Я просто знаю, що не маю права зупинятися, поки не буде миру в Україні, поки будуть потреби в бідних, малозабезпечених, багатодітних, стареньких, і наскільки такі люди будуть мені довіряти робити це добро. Бо насправді ми, волонтери, посередники між добродійниками і тими, кому допомагаємо; ми тільки організовуємо цю допомогу. Але якщо не буде тих добрих людей , які можуть дати цю допомогу, то нам, мабуть, було б дуже складно робити ці добрі справи. Звісно, ми можемо прийти просто в дитячий будинок чи до діток погратися, зробити якусь справу милосердя без матеріальної складової. Але значно більше можемо зробити при допомозі щирих людей, з великим добрим серцем, які завжди готові прийти на допомогу іншим.Тому щиро дякую всім, хто долучається до акцій, і має можливість поділитися своїм добром з потребуючими.
– Що б Ви побажали собі та українцям у цей різдвяний час?
– Нехай Господь усіх благословить і дасть усім здоров’я. Нехай зішле Свої ласки і любов на наш український народ. Щоб наша боротьба не була марною і Україна була щасливою, успішною, незалежною, демократичною, вільною та процвітаючою країною.
