«Збагнути Бога немислимо. Йому треба вірити…»

Олег  ГЕРМАН

Це  інтерв’ю  з відомим далеко за межами Тернопілля поетом, художником, режисером, заслуженим діячем культури України, професором Тернопільського технічного університету ім. Івана Пулюя Олегом Германом для тих людей, які шукають себе, намагаються відчути своє покликання; для тих, хто вважає себе нещасливцем, бо не збулися мрії, плани, наміри.
Кожна  людина, яку Творець привів у цей світ, має свою долю, визначене Ним покликання, закладену життєву програму. Хтось здобуває професію вчителя, лікаря, актора, інженера, слюсаря, хлібороба. Інші стають музикантами, художниками, письменниками… Важливим для нас є те, щоби, заглибившись у свій внутрішній світ, ми змогли побачити, відшукати себе, знайти своє покликання. І, звісно, реалізувати його. Американський підприємець і винахідник Стівен Джобс у своїй знаменитій промові перед студентами Стендфорда сказав: «Мені пощастило – я досить рано знайшов те, що люблю робити».

Пане Олеже, як Ви знайшли себе, своє покликання? І чи справді Ви робите те, що любите? – Гадаю, все визначає Господь і дає кожному шанс і вибір, а ми або втілюємо їх, або тратимо намарно.  Я народився в родині, де панувала аура мистецтва: тато завідував сільським клубом, грав на банджо, керував хором, готував вистави;  мама співала в хорі, грала в драмгуртку. У нашій хаті в зимові вечори проходили репетиції. Моє дитинство проходило за кулісами, а невдовзі вже й сам читав зі сцени вірші. Бажання стати артистом було закономірним. Тато ще й малював, а я часто допомагав йому, тому мрія стати художником також не полишала мене… Однак після закінчення школи поступив до «Політехніки» на вечірнє відділення. Обставини внесли корективи, але не згасили мрію. Працював художником у рекламній майстерні. Коли дізнався про відкриття у Львові факультету художнього конструювання – продовжив навчання там, а ще вдосконалював себе у тодішньому училищі прикладного мистецтва. Наближення до мрії стати художником набувало реальних обрисів, правда, це вже був художник-конструктор. Інженерна освіта марно не пропала. Завершальним акордом стало навчання у Строгановському вищому художньому училищі (нині – художній академії). Попрацювавши практичним дизайнером, почав викладати теорію мистецтва у тодішньому Тернопільському філіалі «Львівської політехніки». Але для викладацької праці завше потрібен акторський хист, який дозволяє доступно і цікаво доносити науку студентам. Багато в цьому мені допомогла творча зустріч й подальша театральна співпраця у Києві з Богданом Бенюком, Анатолієм Хостікоєвим, Олександром Биструшкіним. Перебування разом з ними на сцені вимагало філігранного володіння словом, інтонацією, пластикою, рухами. Я вчився безперервно, освоїв гру на гітарі, почав писати та виконувати авторські пісні. Крок за кроком від асистента – до професора в університеті та від барда – до письменника у творчості пройшов (та ні – проходжу й досі) цю дорогу. Потрібно завше йти у ногу з часом, розуміти зміни в інформаційних потоках, бути не сухим теоретиком, а живим практиком мистецького життя, відчувати запит молодіжного середовища, правильно формувати його духовний світогляд. Це моя стихія і моя сутність. Дорога до втілення мрій була довгою, але я щасливий що долаю її.

– А де початок тієї дороги?

– У згадках постає світлиця мого дитинства. Я малий стою посеред хати і оглядаюсь на чотири боки (напевно,  щось таки накоїв і з острахом шукаю оправдань). Зі стін на мене дивляться четверо. Їхні очі навхрест пронизують мене. Як на сповіді перед ними. Хто ж вони? На одній стіні образи Ісуса Христа й Діви Марії, а на другій – портрети Тараса Шевченка і Лесі Українки. Увечері біля них разом з мамою і татом молитву складаємо. А ще згадалося… Неділя. Так неохота йти на ранкову Cлужбу Божу. Мама ж силоміць веде на хори, бо співала там. І ранковий  Храм Бога в ту пору нагадував мені небесну казку. Там усе величне і красиве, виціловане світанковими променями, заповнене дивовижними розписами. Гадаю, зернятка божественності потрібно засівати з перших дитячих кроків, поєднуючи і цікавість, і загадку, і… примус. Тоді воно надійно вкорениться у серце – на все життя. Сьогодні ж в одному із міських храмів батьки дозволяють дітям гратися біля престолу машинками й телефонами, вони галасують, бігають, заважають священнику служити Святу Літургію, вести проповідь… І стає сумно. Церква не дитячий майданчик –  це особливий світ, особливе місце зустрічі з Богом…

– Ви викладаєте в університеті, пишете вірші, сценарії тематичних та урочистих вечорів, малюєте, співаєте і граєте на гітарі. Де берете час для активної діяльності. І коли взагалі відпочиваєте?

– Будьте спокійні – відпочиваю! Просто в мене відпочинок особливий і полягає у постійній зміні форми праці. Ось недавно на городі слухав жайворонків, споглядав журавликів, ласував черешнями та… сапою боровся із бур’янами, а «кропилом» – із жуками. Але дружина завше каже: «Агов, опустися на землю, а то знову витаєш десь на хмарах». Саме природа дарує такі скарби, що не оповісти про них – гріх. Тоді беруся до пера, як до нової форми перепочинку. Однак слово часто набирає мелодійного забарвлення і тоді приходить черга гітари. А коли появиться пісня – шукаєш виконавців, поринаєш у творчі кола. Там особлива аура. Розкіш творчого спілкування приносить нові барви, які просяться на полотно чи папір. Тоді малюю картину чи ілюстрації до книг. І хочеться про це оповісти іншим, передати свої почуття, поділитися досвідом, а це спричиняє створення творчих програм на радіо, телебаченні, проведення авторських вечорів.

Рідко  дивлюся телевізор, мало слухаю радіопрограми – більше переваги віддаю живому спілкуванню та перечитуванню книг. Маю за честь входити у творче об’єднання  «Келійне братство», де народжуються нові й нові ідеї. Мої побратими допомагають втілювати задумане у життя. Земний час потрібно шанувати і не марнувати (його не так багато зосталося). Потрібно сіяти не думаючи про те, чи споживеш урожай.

– Давайте, поговоримо про Вашу творчість. Як  відбувається цей процес?

– Головне джерельце моєї творчості – Слово. Написав немало творів, та й книжок вийшло з друку два з половиною десятки. Домінує поезія, хоча не цураюся прози. Вийшли з друку духовні роздуми: «Хресне сходження», «ВІН», «З хрестом до Христа». Але кількісна оцінка не є визначальною. Прошу Бога, аби з усього написаного мною, хоча би кілька рядків пережили вік правнуків. А це визначать люди і час. «Я проростаю крізь літа, крізь мене – слово пророста».

Теми  творів підказує саме життя. Недавно появилася книжка «Від бабці Кароліни». Це збірничок роздумів старенької бабуні про минувшину і сьогодення. Роздуми коротенькі, але повчальні та веселі. Головне у них – народна мудрість. Чи це реальна жінка? Ні – це мої болі та втіхи, переживання й сподіванки. Вклав їх в уста старенької, а ім’я  «позичив» від бабуні моєї дружини. Вірші народжуються то мов квіти, то як вулкани, то освітлюють щастям, то спливають сльозою. Просто… вони забруньковують десь всередині у мені, а тоді просяться на світ. Вірші болять і лікують. Вони для мене – живі. Не можу все пояснити – то Божий промисел. Деякі пишуться в одну мить, деяких чекаю роками. Головне, щоби  читач знайшов у них себе, свої болі і радощі, потайни і одкровення.

– Поезія – це промені світла, що розвівають темряву, – сказав французький поет Поль Елюар. А чим для Вас є поезія?

– Це особливе повітря, яким дихає моя душа. Я школярем страшенно любив читати: то з ліхтариком потайно від батьків під ковдрою, то у сільській бібліотеці зачитався поміж стелажами, що бібліотекарка закрила на ніч; то із сусідом до крові побилися за книжку, яку кожен хотів прочитати першим. А потім спроби писати самому. Вірш, який вважаю першою поетичною ластівкою, написав аж… на четвертому курсі у Львові. Це був ключик у Палац Слова. Там і досі живу. Там знаходжу розраду, там сповідаюся, там оголюю душу, там рядками витираю сльози із аркушів.

Багато  людей дивиться на мене як на дивака, для багатьох поезія – марнота. А для мене кожна книжка – моє дитятко, кожен новий вірш –  приплив животоків до серця. Для мене слово – це інструмент вияву людяності. Воно допомагає засвідчити свої почуття у їх повноті. Отже, первинним виступають почуття, які одягаємо у слова, або й передаємо без них. Одначе, змовляючи чи записуючи кожне слово, беру на себе відповідальність за їх чистоту, за їх чесність. Адже слово живе! Воно плаче і молиться, шепоче і усміхається.

– Що скажете про свою основну працю в університеті?

– Університет – моя друга домівка. Студенти – мої діти. Заняття – моя розрада і ревна праця. Я читаю для них курс «Історія та культура України», а про культуру слід говорити мовою культури. Написав для студентів книгу з історії «Україна без гриму», з філософії «Доступно й цікаво», з мистецтвознавства «Храм культури» та книгу про долю свого села Чернихів «Від хати до хати», яка служить прикладом створення студентами своїх маленьких нарисів про історію сіл та міст, де вони народилися, та складання сімейних родоводів. Скажу чесно – заставляю їх це робити, а потім (через десятки літ) отримую слова щирої вдячності. Аж моторошно подумати скільки вже працюю в університеті – через рік виповниться півстоліття. Серед викладачів входжу в когорту старійшин, але в студентському оточенні відчуваю молодечу енергію та запал. Дякую за це Богові і своїм колегам, а передусім Олегові Шаблію, який довірив мені 25 літ бути проректором з виховної роботи та під проводом якого пройшов шлях від студента до професора. Нинішня світова проблема з коронавірусом заставила нас змінити очне навчання на спілкування через комп’ютер. Для мене це дуже сумно, бо тратиться жива нитка спілкування. На жаль, мусимо приймати це як належним чином та робити правильні висновки.

– Думаю, що пора перейти до розмови про культуру. Як Ви розумієте це незвичайне явище?

– Культуру несе людина. Вона прагне створити щось на подобі створення Господом природи, хоча не завше вдало. Люди у поєднанні формують народ, націю, країну. Культура – це діагноз стану здоров’я  держави. Втілювати у родині та повсякденні, у стані доріг, у ставленні до своєї праці та її плодів, через уміння казати і слухати правду, ставитися із пошанівком до тих, які нам несуть від Всевишнього мистецькі дари, з любов’ю  до природи, з вірою в Боже милосердя. Не економіка є первинною, хоча кожна влада постійно трубить про це. Ми оцінюємо значимість води, повітря, любові – коли їх втрачаємо… Допоки не осягнемо таку просту істину, доти пануватиме поміж нами недовіра, хамство, брехня, злодійство, несправедливість, жорстокість. Світ поділений навпіл світлом і пітьмою. І світлом для кожного є її величність – КУЛЬТУРА. Феноменальність культури в її здатності відкрити нам дар не лише дивитися, а й чути; не лише слухати, а й бачити; не тільки прагнути, а й творити? Культура нагадує квітку, яка з кожного боку виглядає по-різному, але й з кожного погляду неповторно красива.

– Ви прийшли до Бога давно чи у дорозі до Нього донині?

– Бог неосяжний і невидимий. Він одночасно над нами, біля нас і в нас самих. Ми часто примітивізуємо Господа, уявляємо Його старцем на троні. Це далеко не так. Збагнути Бога немислимо і не варто цього прагнути. Йому треба вірити, довірятися Його силі та мудрості, справедливості та милосердю. У кожного своя дорога та всі вони ведуть до Бога. Є чотири напрямки безмірностей: Бог, Думка, Всесвіт, Інформація. І кожен з нас стоїть на цьому перехресті. Одна дорога йде від миті нашого приходу на цей світ до миті, коли Янгол прийде взяти на руки нашу душу. Якою є вона: світла і легка чи обтяжена злом і кривдою. Якщо душа камінна, то Янгол не в силі нести отой тягар. І впаде душа ваша йому під ноги. А якщо світла і чиста, то подарує її Господу, бо Він і є символом та суттю Світла. Тіло тлінне, а душа вічна. Така ось дорога нашого життя, але, на жаль, над цим задумується не так вже й багато людей. Різдво і Великдень часто зводяться до нагоди смачно поїсти і добре випити. І це називають святом, геть забувши про новонародженого чи воскреслого Христа. Між іншим, дуже цікаву думку про гармонію Бога і природи висловив Григорій Сковорода. Він уважав, що Бог є у трьох вимірах: як великий космос, як людина у світі, і як найдрібніші атоми, з яких складається все живе та мертве. І ми є часткою Бога. І діяння наші – то Його радості чи болі, Його щастя і рани. А яким пророком України був славний наш Кобзар? Читаю Шевченка і лячно мені… У кожному слові – теперішні дні.

– Чи систематизуєте свої роздуми, чи пробували донести їх до краян, студентства?

– У цьому відчуваю свою місію, адже кожного Господь до чогось покликав. Як письменник, прагну подати свої міркування через поетичні образи, поеми, сценарії дійств та фільмів. Регулярно викладаю свої роздуми у Всеукраїнській газеті «Сільський господар». Ми спільно з Галицьким камерним оркестром під орудою народного артиста України Василя Феленчака та із хоровою капелою «Зоринка» під орудою заслуженої працівниці освіти України Анжели Доскоч створили та втілили цикл духовно-мистецьких програм, де слово, музика і пісня приймали триєдину форму пов’язі  помислів та почуттів. Такі програми звучали і в Тернополі, і в Києві і навіть за межами України. Кілька років я був автором і ведучим Хресної Дороги вулицями міста. Як науковець, прагну викласти наукове обґрунтування для чого нам потрібен Бог. Він може обійтися без кожного із нас, але чи ми спроможні обійтися без Нього? Чи варті ми Його любові та милосердя крізь призму своїх реальних думок та поступків? Він дає кожному із нас шанс на виправлення та зміни… та чи користаємося цим?

– Що хотіли б побажати нашим читачам на завершення цієї розмови?

– Будьмо мудрими дітьми незалежно від нашого віку – дітьми Божими. Це не легко, бо діти всі трохи збитошливі, але Бог люблячий та милосердний Батько. Він є втіленням Світла, Дороги і Любові. Не забуваймо про це ніколи. Любімо і дякуймо, творімо й даруймо, допомагаймо і вірмо. Засіваймо щедро і щиро. Із доброго зерна виростуть гарні колоски, а з бруду – бур’яни. Омиваймося у сповіді й причащаймося мудрістю. Пам’ятаймо  про це у кожній родині, завше і всюди. А ще – любімо життя, насолоджуймось його дарами й хвилинами, адже вони проминають. І молімося один за одного та за нашу Україну.

– Дякую за цікаве інтерв’ю. Творчих удач та здоров’я  вам. З Богом!