У всі часи шлях поета – вистражданий і тернистий, адже його невмируще слово народжується у муках. Бути поетом – це особливий Божий дар, в деякій мірі – дар пророчий. Написання поезії прирівнюють до шліфування коштовного каменю. Якщо це рубін або смарагд, то спочатку він просто знаходиться у товщі породи. В одній притчі йдеться про те, що у середньовічному Китаї були люди, які вважалися майстрами бачення у товщі породи цього каміння. І поет теж мусить уміти його бачити.
Хто ж він, поет нашої доби? Яка його роль у сучасному світі, в епоху ХХІ століття? І чи шлях служіння Богу та поезії є особливим привілеєм чи тягарем для сучасної людини – говоримо з випускником Тернопільської духовної семінарії імені Патріарха Йосифа Сліпого, автором дебютної збірки «Пошепки» Андрієм Волянюком.
– Розкажіть про своє дитинство і перші вірші…
– Народився я в Загір’ї, мальовничому селі на Зборівщині. Своє дитинство провів там. Бігаючи безкрайніми полями, набирався сили від могутніх лісів і на повні груди дихав світанками рідної землі. Мала батьківщина відіграла велике значення у формуванні мене як українця, патріота, християнина. А за те, що почав писати, завдячую матері. Вона бібліотекарка і, мені здається, вона просто не могла не привити мені любов до книги.
Пригадую кумедний випадок із дитинства, коли я, будучи малим хлопчиськом, котрий мріяв втекти на футбол, але без дозволу, звичайно ж, не міг цього зробити. Мама тоді поставила мені умову: я читаю невеличке оповідання, а вона мене відпускає гратися. В мене, звичайно, не було часу, бажання читати, придумати поважну причину для мами не вдалося і на футбол я не пішов. Так я полюбив книгу. А теза «чим більше читаєш, тим більше пишеш» почала ставати для мене реальністю.
Готуючись до Дня матері у школі, я малював листівку і вирішив прикрасити її ще кількома рядками, як тоді я собі думав, вірша. Вірш про маму був першим. Так і з того часу все почалося.
– Ви здобули спеціальність «комп’ютерні технології», закінчили семінарію, маєте намір продовжувати навчання за кордоном і при цьому творите. Як усе це поєднується у Вашому житті?
– Всі ці етапи навчання, по суті, допомогли мені не залишити творчість, а вдосконалюватись у ній. Кожна «школа» розширювала мій кругозір, відкривала очі, давала людей, котрі підтримували і надихали; додавала мені нових знань, які, на перший погляд, можуть видатись у різних, але насправді дуже дотичних галузях. Нічого не забув, нічого не відкинув. Був період, коли я, навчаючись в духовній семінарії, викладав братам основи інформатики, пізніше адміністрував семінарійний сайт, займався випуском журналу. І безмежно радий такому досвіду, новим навичкам, котрі здобув. І за жодних обставин та ситуацій не припиняв писати вірші. Вивів для себе формулу: чим більше справ, клопотів і пригод, тим більше тем для роздумів, аналізу і віршів.
– Чи за період навчання у семінарії змінилися Ваші життєві орієнтири?
– Не скажу що вони якось змінилися, але стали чіткіші, твердіші, доросліші, грунтовніші, набрали форми.
– Як Ви можете описати процес написання віршів?
– У мене немає якогось спеціального ритуалу із прикликанням музи. Та й взагалі вона дуже хитра і підступна. Коли шукаєш – не приходить. Коли твориш без неї – стукає в двері. Будьяку життєву ситуацію мушу повноцінно прожити, проаналізувати, зробити висновки, чогось від неї навчитися і тоді вже, побачивши повну картину, віддавати її римам.
– Відколи людину, яка пише вірші, називають поетом?
– Не знаю. Як на мене, найменування літератора поетом, це точно не його справа. Я не волію, щоб мене так називали, бо відчуваю скільки ще треба писати і рости, щоб хоча б на йоту відчувати себе ним.
– Нещодавно Ви видали власну книгу під назвою «Пошепки». Для кого вона?
– Для кожного, хто пробує, намагається, помиляється, шукає. Для кожного, кому потрібна тиша, для кожного, хто вміє слухати, навіть шепіт, бо дуже часто про найважливіше і сокровенне говорять пошепки. Але в назві є невеличкий секрет і її треба читати ПОКИ ПОШЕПКИ.
Можливо, наступна збірка вже звучатиме голосніше.
– Для Вас римована поезія – це рамки, певна несвобода, чи …?
– Якраз навпаки. У віршах моя свобода. Там і вільний політ фантазій, чистий простір думок, безкрайність рим. Мені зручно в поезії. Тут я на своєму місці, ніби дома.
– Чи не у кожного з нас є ідеали служіння Богу та народу. А хто для Вас є ідеалом?
– Чим більше читаю, цікавлюся новим, невідомим, тим більше знаходжу великих, відомих і легендарних людей. Усе залежить від конкретного історичного періоду мого життя і поглядів. Ряд постатей великий і різноплановий: Андрей Шептицький, Толкін, Льюїс та багато інших.
Але завжди прагну, завжди ставлю перед собою і бачу приклад життя Христа. Приклад жертовності, любові та віри.
– З ким із поетів минулого Ви хотіли б зустрітися?
– Таких імен безліч. Останнім часом мене приваблює постать Миколи Вінграновського. Зі спогадів і листів друзів – дуже спокійний, але водночас рішучий, строгий і лагідний. Він чітко бачив і глибоко розумів свою епоху, був на вістрі поетичного слова і без зайвого пафосу наділяв слово життям.
– У чому вбачаєте сенс життя, нашого земного буття?
– Для мене сенсом життя є вміння, мудрість і бажання жити. Наповнювати життя шалено радісними і приємними моментами, котрими можна ділитися і зігрівати тих, хто поряд. Бути собою і шукати Бога.
– Які, на Вашу думку, найважливіші духовні цінності у житті людини?
– Сучасній людині бракує тиші. Гамір сучасного світу тисне, створює дискомфорт, не дає можливості бути собою.
Уміння співчувати, любити, підтримувати, розуміти, чути – це те, що зараз у дефіциті. Інколи стає боязко, щоб ми не стали егоїстами. Не хочеться. Хай Бог нам допоможе триматися Його доріг.
– Часто можна почути про брак якісної сучасної літератури, знеохоту до книжки. Це справді так?
– З такою тезою не погоджуюся. Уже більше 3 років веду свій канал на YouTube, де розповідаю про новини в світі літератури, про книги, ділюся враженнями. Заохочую до вдумливого, аналітичного читання. І хочу сказати, що дуже багато молодих людей читають, більше того, читають українською та українське. Відповідно росте число молодих і прогресивних письменників. Я радію з цього.
– Чому Ви називаєте себе передостаннім романтиком.
– Усе дуже просто, бо вірю, що колись в майбутньому мій син стане останнім романтиком, а потім зрозуміє, що все ж він передостанній, а вже його син буде останнім…
– Які плани у Вас на майбутнє?
– Навчання. У перервах – книги, вірші і сподіваюсь, ще не одна збірка! І якщо на те буде Божа воля, – священство.
– Щиро дякую за розмову. Нехай Муза поезії окрилює Вас, а Всевишній веде дорогою покликання!
Спіши!
Люби!
Пиши!
Зривай окови!
Вирубуй підлість, як старий зарослий сад.
На півдорозі не спиняються ніколи!
Не оглядаються за пройденим назад.
Живи, чим віриш, вір, поки живеш.
Словам завжди потрібні адресати.
Життя – це не абстракція із меж,
Яку лиш втечами доводиться долати.
Собою бути – істина проста.
На зло усьому, що тебе колись ламало,
Спіши!
Люби!
Ще ж не спинилося життя.
Вставай!
Бо часу й так завжди замал
***
Так раптом станеться, що здасться все чужим,
Не рідні вулиці і люди геть всі інші,
Ба навіть кіт прошиє поглядом сумним,
Не ті пісні і фільми, навіть вірші…
Коли дахами раптом зливи затовчуть
А місто втомить так, що вже не сила,
Не йди нікуди, бо не в пошуках вся суть!
Зайди в кімнату і дістань з-під ліжка крила.
Ти довго так вже з вітром не літав,
Не відчував його під шкірою, у венах,
Ти так давно відпочивав від вічних справ,
Котрі придавлюють щодень твої рамена…
Тому вже час, збери всю волю у кулак
Хай завирує в жилах знову сила.
Відчуй свободу і відчуй польоту смак,
Не бійся, за плечима ж в тебе крила.
***
Ловлю твій погляд, мамо, погляд твій ловлю,
Як погляд долі з-під чола знемоги.
Твої долоні й рідну усмішку твою
Я бережу, як відстань всі дороги
В собі одвіку мовчки береже.
Ти тут зі мною, мамо, поруч, у мені
Прадавнім дотиком свідомості до суті.
Ти проростаєш у калині й чебреці
Легкими згадками, що досі не забуті,
Й повік не згаснуть маревом в роках.
Ловлю твій дотик, мамо, дотик твій ловлю,
Тепло долонь і ніжність в кожнім пальці.
Допоки пишу, мрію, прагну і живу –
Я повертатимусь крізь час вночі і вранці
До місця звідки вийшов і прийду.
