«Бог має щодо кожної людини свій план»

У кожного з нас є певні стереотипи. Чимало з них стосуються осіб, які живуть за монастирською брамою: мовляв, особа йде в монастир, бо її життя не склалося; що ченці не хочуть працювати; і якщо хтось пішов у монастир, то закопав себе. Насправді, монаше життя дає величезні можливості для розвитку. Господь має щодо кожного не тільки план, а й мрію. Відкрити тайну покликання, як казав Іван Павло ІІ, це відкрити мрію Бога про людину. Обставини в житті не завжди до цього спонукають, а в монастирі людину заохочують стати такою, якою її бачить Бог. Про це, а також про життя сучасних монахинь у США, про здоров’я та соціальні мережі поділилася настоятелька Свято-Благовіщенської спільноти, що у Великих Бірках Тернопільського району, мати Пелагія Горук.

– Сьогодні багато говорять про виховання у домашній церкві. А хто заклав підвалини Вашої духовності?

– Я вихована у християнській родині, хоча не надто практикуючій. Найбільше спричинилися до мого виховання прабабуся, народжена у 1914­му. Проживши 94 роки, вона пережила і побачила чимало, до кінця свого життя носила вишиванку. Я часто бачила як вона, а також мій дідусь часто молилися. Прабабуся також оповідала мені життєві історії, а що найважливіше, правдиву історію України я дізналася від неї. Це закарбувалося в моїй пам’яті дуже глибоко.

Мій дідусь багато років був дяком, керував церковним хором і дбав про церкву в моєму родинному селі Тулуків, що на Коломийщині, камінь під будівництво якої було закладено ще в 1850 році. У 1991­му за одну ніч він зібрав підписи і люди повернули храм з­під юрисдикції Московського патріархату в лоно УГКЦ.

– Як Ви збагнули своє покликання?

– Бог має щодо кожної людини свій план і підхід, звертається до кожного персонально. І нічого дивного у цьому немає, бо Він є Творцем нашого серця. Та все ж від людини мусить бути крок Йому назустріч.

Ще школяркою я почула внутрішній стимул молитися Богу. Розпочала з маленького: щоденно вранці та ввечері проказувала «Отче наш», «Богородице Діво» та зверталася до Господа своїми словами. Згодом щодня молилася на вервиці. А відтак прийшло усвідомлення, що Літургія щонеділі є не просто мій моральний обов’язок. Я зрозуміла, що це мої живі стосунки з Богом. Саме прагнення перебування у молитві привело мене, вісімнадцятирічну, двадцять п’ять років тому у монастир, а вже через рік я стала послушницею.

– Якою була реакція рідних та знайомих на Ваш вибір?

– Рідні та знайомі не відразу зрозуміли мій вибір. Були різні судження, бачення, реакції тощо. Проте з часом батьки благословили і зрозуміли, а друзі та знайомі прийняли моє рішення. Адже мій вибір – це моє життя і я жодного разу не пошкодувала за обраний шлях – бути монахинею, жити для Бога.

– Чому вибрали саме цю спільноту?

– Наша спільнота вирізняється своєю східною духовністю. Основне наше покликання – це молитва особиста і спільна. У молитві монах з Богом, пізнає Бога, прислухається, що Бог від нього хоче. Саме тому в нашому монастирі досить багато часу присвячено молитві. Виконується ціле Церковне правило: Вечірня, Повечір’я, Північна, Утреня, І, ІІІ, VI, IX Часи, Божественна Літургія.

Прийшовши до монастиря і побачивши ритм монашого життя, як я вже говорила, воно було мені близьким, бо найбільше відповідає запиту мого серця: життя молитвою.

Зазначу, що входження в монашу спільноту – це органічний процес: особі дається час, аби пожити у ній, придивитися, а спільнота вивчає людину, що прийшла. Монаша традиція має свій випрацюваний досвід, який оберігає кандидата від поспішних рішень. У нашому монастирі особа щонайменше через 5 років приймає Схиму (довічні обіти).

– Яка історія Вашої спільноти?

– Свято­Благовіщенська монаша спільнота в смт Великі Бірки прагне наслідувати духовність, правила і традиції візантійсько­українського чернецтва, яке існувало в часах Київської Русі та розвивалося на основі древнього східного чернецтва. У травні 2017­го монастир Введення у храм Пресвятої Богородиці, до якого ми належали, з об’єктивних причин згідно з рішенням церковної влади, був реорганізований. Через три роки з метою розвитку монашого життя архиєпископ і митрополит Тернопільсько­Зборівський Василій Семенюк заснував Свято­Благовіщенську монашу спільноту. Того ж року мене вибрали настоятелькою.

АМЕРИКАНСЬКИЙ ДОСВІД

– У Вашій біографії є, так би мовити, «американський період». Розкажіть про нього.

– З благословення митрополита Василія минулого року я мала нагоду жити в США, у жіночому монастирі Візантійської Католицької Церкви в штаті Огайо.

Прибула на Різдво, а через два місяці світ дізнався про COVID ­19. Через це не змогла відвідати інші монастирі. Сучасна ситуація наочно показує, що навіть у наддержаві люди незахищені від таких викликів і мають духовні потреби. Особливо великий запит на спілкування з духовними особами. З ними контактують через соціальні мережі, телефон, беруть участь в онлайн богослужіннях.

– Що Ви там здобули?

– Ще перед запровадженням карантину ми їздили до Вашингтону на «Марш за життя». Акція вразила своєю чисельністю. Найбільше здивувало, що на Марш вийшли не тільки літні особи, але й молоді сім’ї, діти, люди з інвалідністю. Я також ніколи не бачила такої великої кількості монашества, яку зустріла на цій ході, хоча в масштабах Америки це мізер.

Подив і захоплення у мене викликали багатодітні американські християнські сім’ї. До сестер приходила молода родина, в якої 15 дітей.

Практикуючих християн в Америці є мало, вони зосередженні у центрі континенту. Решта – протестанти або люди, які не вірять у Бога. Тому бути монахом/монахинею – своєрідний виклик. Це важко збагнути тому, хто не був у США. Адже це не тільки інший континент, але й ментальність і світогляд. Це капіталістична країна, я б сказала – це країна людей, які безкоштовно лише усміхаються і культурно зроблять все, аби з тобою нічого не мати, якщо з тебе немає зиску. Хоча це лише моє суб’єктивне спостереження.

– Що спільного і відмінного між монастирями України і США?

– На перший погляд, особливих відмінностей не було, бо я жила в монастирі, дуже подібному устроєм до нашого. До сестер приїжджали і духівники, і монахи, і миряни, які влаштовували для себе молитовні дні. Монастир, в якому я проживала, має для цього невеликі приміщення, їх називають «пустеля». Там можна зупинитися на певний час для усамітнення, посту та молитви, прийти до монастиря на богослужіння або й на трапезу.

Моє враження, що монашество у США, незважаючи на свою малочисельність, досить радикальне. До духовних осіб не ставляться з повагою, як в Україні. Хочеш бути монахом – це твоя справа. Тому, аби вибороти своє монаше покликання серед пасивності оточення, а іноді й зневаги – мусиш бути радикально налаштованим. Мусиш для себе чітко виставити пріоритети. Бо який сенс носити монаший одяг, а жити далеко від наслідування монашого шляху? У багатокультурній країні твій екстрим, яким ти відрізняєшся своєю поведінкою чи одягом від інших, нікому не потрібний. У таких обставинах ти сам на сам передусім із собою, зі спокусами та Богом. Попри це у США є молоді люди, які Його шукають.

СЕКРЕТ «СВЯЩЕННОЇ ЇЖІ»

– Переживаємо час Великого посту, коли багато осіб переглядають свій раціон харчування, а як з цим у монастирі?

– У Києво­Печерському Патерику є розповідь про те, як хтось зі знатних вельмож прийшов у монастир до святого Теодосія і запитав: «Чому в моєму домі є багато слуг, різних харчів, але їжа не така смачна, як проста трапеза в твоєму монастирі?» Святий відповів: «Це тому, що в твоєму домі приготування їжі не обходиться без метушні, сварки, бійки, вульгарних слів, прокльонів і т. д. А в монастирі монах, помолившись, приходить до Ігумена за благословенням перед приготуванням трапези, іде й бере вогонь з лампади, яка горить перед іконою Божої Матері і ним розпалює піч, на якій готує їсти для братії – в тиші, молитві та вдячності Богу. Ось і весь секрет «священної їжі».

Щодо якісної їжі – все просто. їжа повинна бути поживна та смачна, приготовлена з молитвою та любов’ю. Ми намагаємося не вживати продукти, які не є корисні для здоров’я, і не лінуємося приготувати свіжу трапезу.

– Знаю, що Ви прихильниця здорового харчування, що було передумовою цього?

– Я харчуюся дещо по­іншому, ніж сестри, але трапезую разом із ними. Бо, трапеза є продовженням богослужінь. Відмінність мого харчування полягає у тому, що я не вживаю глютену (міститься у зернах злаків: пшениці, ячменю, жита), та звела до мінімуму лактозу (є в молочних продуктах) та фруктозу.

Це пов’язано з автоімунним захворюванням. У США я дізналася про непереносимість організмом глютену і якщо цим ігнорувати, то можуть бути серйозні наслідки для здоров’я.

БАЛАНС РОЗУМНОГО

– XXI століття внесло корективи в життя монастирів, тепер ченці і черниці користуються такими ж благами цивілізації, як інші люди, а як, на Вашу думку, зберегти розумний баланс?

– Я часто жартую, що раніше їздили на возі, а тепер мають авто. Колись треба було дощечок, папірусу чи сувоїв, а тепер досить смартфона/айфона чи комп’ютера.

То правда, що блага цивілізації вирвали з­під контролю настоятелів багато чого. Але якщо ти хочеш жити монашим життям, то самі спокуси поставлять тебе перед вибором і мусиш відповісти собі, що ж я хочу насправді й чому я в монастирі. Ті, хто хочуть бути монахами, зроблять все, аби зберегти баланс між вседозволеністю і необхідністю в умовах монастирського життя.

Немає сенсу марнувати своє життя в монастирі, радше потрібно визначитися, чи це мій шлях і чи я є щасливим/щасливою у своєму виборі. Життя потрібно прожити змістовно, усвідомлюючи свій вибір та розуміючи свої кроки. Тоді не потрібно наглядача і сторожа наді мною. Якщо людина здобуде перлину, то жодне блискуче скельце її не спокусить.

МОНАСТИРСЬКИЙ ХЛІБ І ШОКОЛАД

– Виходячи із сучасних обставин, виникає питання забезпечення життєдіяльності монастиря, як Ви з цим даєте раду?

– Є така прекрасна молитва: «Уповання моє Отець, прибіжище моє Син, покровитель мій Дух Святий». Найостанніша праця монахів – це молитва літургійна та келійна. Вона займає майже стільки часу, скільки триває повний робочий день людини, яка живе в світі та отримує заробітну плату. Також є щоденні побутові обов’язки в монастирі. І покладатися на заробіток тієї продукції, яку ми робимо, – неможливо. Тому я і зацитувала цю прекрасну молитву.

Проте ми печемо просфори, пишемо ікони, виготовляємо плащаниці та хоругви, шиємо фелони, стихарі, євхаристійні набори, виготовляємо вітальні листівки ручної роботи, в’яжемо чотки тощо. Кілька сестер здобувають освіту, згодом вони зможуть працювати над перекладом книг, займатися репетиторством, надавати консультації з психології.

Праця у монастирі організовується згідно з талантами сестер, на період часу їх присутності в монастирі та запиту на нашу продукцію. Люди також звертаються до нас про молитву в різних наміреннях.

– Розкажіть про свої «фірмові» рецепти – випікання безглютеного хліба, виготовлення безлактозного шоколаду…

– Як я уже говорила, що проблема з неможливістю вживати глютен – спонукала пекти безглютеновий хліб. Поки що виготовляємо для власних потреб та інколи на замовлення. Така ж ситуація і з шоколадом. Адже кожен процес має свої організаційні моменти і ми на цій стадії.

Вся проблема в тому, що безглютенова продукція вимагає відповідних інгредієнтів і є значно дорожчою, але корисною та поживною. Щодо рецептів – вони унікальні, розроблені у монастирі.

– Якщо у когось виникне бажання проникнути в монастирську ауру, побути наодинці з Богом, чи це можливо в умовах Вашого монастиря?

– Так, можливо. Але наразі тільки дівчата і жінки можуть пожити кілька днів у монастирі. Проте приїхати помолитися на богослужіннях з нами та поспілкуватися можуть всі, хто бажає. Для бажаючих ­ наш телефон: (067) 554­41­65