На Божих долонях

Християнська спільнота – це дивовижне поєднання людей різних соціальних станів, професій, уподобань. Однак серед цього загалу є невеличкий прошарок, своєрідна ”еліта”, яка є неначе “громовідводом” серед розбурханих хвиль сучасного світу. Маю на увазі богопосвячених осіб, які у лютому, якщо говорити світською мовою, мають своє професійне свято. Саме тому наша чергова зустріч “Парафіяльної кухні” відбудеться у монастирі сестер згромадження Пресвятої Родини, що на вулиці Степовій у Тернополі, а моїм гідом стане сестра Софія Іванова.
Монахині цього згромадження звершують різноманітне служіння: працюють у Катехитичній комісії Тернопільсько-Зборівської архиєпархії УГКЦ, при церкві святого священномученика Йосафата обласного центру, випікають просфори, шиють ризи. Упродовж року в школах і храмах несуть Боже Слово до дітей, організовують літні табори.

ОБРАТИ СВОБОДУ

Сестер згромадження Пресвятої Родини знаю усе своє свідоме життя. Спочатку це була сестра Анастасія, яка в молитві і покорі у “домашньому підпільному монастирі” несла своє служіння по сусідству з моїм батьківським домом. На підпільних богослужіннях були присутні звичайні, на перший погляд, жінки, які, як тоді мені здавалося, мали чудернацькі імена – Моніка та Домініка, власне вони були зв’язковими і проводирями підпільних священників. Коли почала працювати у структурі Тернопільської єпархії, моїм співпрацівницями стали сестри Наталя, Олеся та Ксенофонта, які були і є для мене чимось більше, ніж просто добрими приятельками. Завдяки їм усвідомлюю, що чернецтво у сучасному світі – це насправді диво. У секуляризованому і цинічному світі, просякнутому прагматичним і раціональним, існує диво життя, присвяченого Богові.

Служіння Богові і людям – це справді титанічна праця, як духовна, так і фізична. Однак у всьому цьому, за словами сестри Софії, є одна перевага: “Найважливіше, що я збагнула у монастирі, як стати насправді вільною. Бо коли є свобода вибору, обираєш свободу…”

ПОКЛИКАННЯ, НАРОДЖЕНЕ З ЦІКАВОСТІ

Кожен із ченців чи черниць має власну історію свого покликання. Пам’ятає ту хвилину, коли зрозумів, що готовий відректися від усього земного, і коли доля привела його у монастир.

Історія моєї співрозмовниці, на перший погляд, звичайна. У містечку Бібрка на Львівщині жила дівчинка Галинка. Коли їй виповнилося тринадцять років, познайомилася із сестрами згромадження Пресвятої Родини, які здійснювали своє духовне служіння. Дівчині спочатку було просто цікаво, як вони живуть, чим займаються, і вона майже щодня приходила в монастир. Разом з подругами­однолітками приходили перед уроками в школі помолитись із сестрами, працювали з ними, готували різні святкові імпрези, допомагали у роботі з дітьми. Особливо запам’яталася їй участь у спільних Літургіях, а потім сестри частували дівчат чаєм і хлібом з варенням.

“Це було надзвичайно смачно, – з нотками ностальгії пригадує сестра Софія. – Для мене це був надзвичайний смаколик, я дуже любила ці моменти”.

Після закінчення школи, коли постало питання життєвого вибору, вона зрозуміла, що хоче бути із сестрами. “Сьогодні я усвідомлююю, що це правильне рішення, цілком виважене, бо у 17 років я була сформованою особистістю”, – зазначає моя співрозмовниця. І на хвилинку задумавшись, продовжує: “Дехто вважає, що до монастиря ідуть, коли щось страшне стається в житті, наприклад, через нерозділене кохання. Насправді це не так. Тому що кожну людину Господь кличе до особливої посвяти. Кожен виконує своє завдання у світі. Я свідомо вибрала шлях монашого служіння і ніколи не думала, що він може бути іншим. Життя в монастирі не є якесь особливе, святе. Бог є з кожною людиною, але є люди, які прагнуть більшого єднання з Ним”.

Моя молитва – щира розмова з Богом, як з другом, як з батьком. Тоді ти відчуваєш любов і розумієш, що на все Його воля.

Сестра Софія за понад двадцять років посвяти виважено підходить до щоденних життєвих випробувань. Бо монастир – це насправді не перебування, як кажуть у народі, “у Бога за пазухою”, бо доводиться долати різні випробування та спокуси. “Однак, якщо ти знаєш для чого живеш, для чого все робиш, то стає легко. Так і з життям у монастирі. Я його насправді по­іншому уявляла. У житті ми часто створюємо для себе певну картину, а в дійсності це зовсім по­іншому виглядає. Але я завжди молюся. Коли мені важко, коли сумніваюсь у чомусь, йду молитися. І це не молитвою, завченою напам’ять, або прочитаною з книжки. Моя молитва – щира розмова з Богом, як з другом, як з батьком. Тоді ти відчуваєш любов і розумієш, що на все Його воля”.

НАШІ МРІЇ – ГОСПОДНІ ЗАДУМИ

Є така українська приказка: “Коли хочеш розсмішити Бога, розкажи йому про свої плани”. У випадку сестри Софії сталося так, що свою мрію стати вчителькою вона замінила на монастир. Однак Господь розставив усе на свої місця.

Ще змалку вона мріяла про професію педагога. Потім вирішила, що монаше життя важливіше. І не думала, що можна бути в монастирі і здобути освіту, але волею Божою закінчила факультет початкових класів Прикарпатського університету ім. В. Стефаника. На останньому курсі їй запропонували викладати у католицькій школі Святої Софії у Львові. Отримавши благословення настоятельки, почала своє професійне становлення і зреалізувала дитячу мрію. У школі пропрацювала сім років, здобула певний досвід, а що найголовніше – ще більше полюбила дітей. Збагнула, як дитина може змінитись від того, коли її любиш.

Згодом працювала у Хмельницькому, в “Карітасі” із дітьми, що опинились у складних життєвих обставинах. Цей період був особливим з погляду служіння. Адже піклування і підтримка знедолених дітей – це надзвичайна школа милосердя та любові.

Далі життєві дороги привели її у Тернопіль. Тепер сестра Софія референт катехитичної комісії Тернопільсько­Зборівської архиєпархії і свої здобутки та педагогічний досвід втілює у справу духовного формування дітей і молоді. За її словами, катехизація – це не “робота” чи якесь зовнішнє завдання, а життя, бо у катехита все обертається навколо його місії – навчати та передавати віру. Бути катехитом – це служити Церкві.

МИСТЕЦТВО ГОСПОДНЬОЇ ТРАПЕЗИ

В одній книжці прочитала спогади монахині, яка займається кулінарією. Вони зачепили мене своїм ставленням до людей, до, здавалося б, повсякденних речей. Ішлося про звичайний кухонний стіл. “Прабабусині слова про те, що звичайний кухонний стіл є долонею, на якій Господь простягає нам свої дари, стали для мене – маленької дівчинки – справжнім одкровенням. І так легко, природно й невимушено стало для мене казати Богові «Дякую»! Так, як казала це мамі, що приготувала для мене смачний обід. Мабуть, то був мій перший досвід благодарення. Досвід по­дитячому простий і водночас глибокий, бо відтоді стіл став для мене одним із знаків Божої присутності у моєму житті. Звичайний стіл, за яким ми снідали, обідали, вечеряли, чаювали чи урочисто приймали гостей…”

Оте вміння у деталях бачити присутність Божу я відчуваю, коли перебуваю у трапезній монастиря згромадження сестер Пресвятої Родини. І, очевидно, хто хоч раз там частувався, відчував це. Ніби нічого особливого: світла, простора кімната з великим столом з білосніжною скатертиною, звичні і прості страви. Однак культура монастирської гостинності завжди підкуповує.

Цього разу ми вирішили зробити відступ від питань кухні і рецептів, бо у житі сестер є особлива місія – випікання просфор.

Хліб у храмі – символ Христа. Якщо щоденний хліб живить людське єство, то Христос через хліб небесний залучає нас до повноти божественного життя у вічності. Просфора – це приношення, з неї вирізається агнець, на якому звершується Літургія.

Випікають просфори у спеціальній кімнаті. Сестра Софія виконує цю роботу з великою відповідальністю. Ця праця нелегка, бо розпочинається зранку і закінчується пізно ввечері. Спочатку за спеціальним рецептом замішує тісто. Формами вирізує нижню та верхню частини, просфора символізує дві природи Ісуса Христа – Божу і людську. На верхній – тонший шар тіста витісняється печаткою у вигляді рівностороннього чотириконечного хреста. Обидві частини з’єднує і ставить у духовку. Готові, трохи підрум’янені просфори викладає на спеціальні підноси; як вистигнуть, ховає їх у морозильну камеру на зберігання. За день у монастирі випікають до 300 просфор.

Спостерігаючи за дійством випікання посфори, усвідомлюєш, наскільки це важка і відповідальна праця. Відповідальність тільки посилюється від того, що просфора – це богослужбовий хліб. А для цього потрібно, щоб він був приготований якнайліпше. Процес його приготування я б прирівняла до справжнього церковного мистецтва, мистецтва приготування Господньої трапези.