Величний день мого земного буття
Усім відомо, що все найкраще у нашому житті – родом з дитинства. От скажімо, бентежні, теплі спомини про Великдень гріють душу. І приходить момент, що їм затісно у закутках нашого єства і вони виливаються на папір. І стає очевидним, що не важливо, де пройшло твоє дитинство (на Косівщині, Галичині чи Черкащині), закладені зернятка цінностей з роками стають розлогими деревами.
Відколи себе пам’ятаю, сигналом великодніх приготувань був момент, коли до нашої сусідки, яку ми кликали баба Явдоха, приходили її коліжанки. Одягнуті у камізельки та широкі спідниці із запасками літні жінки робили перепочинок біля нашого обійстя, поважно віталися «Слава Ісусу Христу!» і чимчикували далі. Мені, малій, було дуже цікаво спостерігати, як спрацьовані, покручені поліартритом, зморщені пальці перебирали зернятко за зернятком, а бабусі так натхненно мовили «Обрадованна (благословенна) Господь з тобою». Опісля хтось із «молодших» (хто мав добрий зір), брав у руки пожовклий від часу молитовник і читав стації Хресної дороги. Жалісливий тон молільниці і почуті розважання про терпіння Ісуса викликали у дитячій душі бурю співчутливих емоцій.
Велика п’ятниця була днем особливої тиші і спокою. На стіл ставили образ і ми на колінах ішли до нього, кланялись, цілували образ і молилися. Це були наші відвідини плащаниці.
Щодо великоднього кошика, то в мене своя історія. Почну з того, що у моєму дитинстві його не було… Бо на Великдень перед Літургією, що транслювалася по Радіо з Ватикану, усі страви викладалися на стіл і благословлялися, як то нині кажуть, онлайн. Хоча було одне але… це стосувалося паски.
Її випікання для мене було справжнім таїнством. Моя бабуся Анастасія у велику миску просіювала борошно, і цей уповільнений «снігопад» із сита у миску заворожував. Потім гріла молоко і кришила в нього дріжджі. Дріжджі пахли дивно і цікаво. Рідке тісто, схоже на сметану, дуже приваблювало, його хотілося покуштувати ложкою. Але бабуся дивним чином опинялася щоразу десь неподалік. У хаті неймовірно смачно пахло тістом, навіть уві сні таким чином відчувалося наближення особливого свята.
На другий день бабця додавала в опару сметану і масло, зовсім трішки цукру (паска не була надто солодка), вибивала одне за одним яйця, та найголовнішим, як я тепер розумію, інгредієнтом була її любов. А потім було довге замішування. Досі не відаю, де вона брала стільки сили. Але її обличчя при цьому було таким натхненним, світлим, ніби вона виконує якусь особливу місію…
Потім тісто підходило, тим часом вона розпалювала, як у нас казали, у пєцу (печі), змащувала форми і заповнювала їх на третину. «Чому так мало?» – марудила я, а бабця казала: «Не можна при тісті голосно говорити, а тим паче – сваритися. І зачини вікна та двері, не роби протягів». Згодом розпочиналася справжнісінька магія: вона кликала мене і з частини тіста, що залишилося, ми робили прикраси – хрести, косички, квіточки. Це так заворожувало, що аж перехоплювало дух. А як цікаво було спостерігати, коли вогняні язики лизали чорне нутро печі, а бабуся брала коцюбу, шкрябала нею по днищу і ми спостерігали за іскрами: якщо вони були не яскраві, підкидала ще одне поліно.
Коли пасочки підходили, бабуся їх щедро змащувала збитим яйцем, клала на лопату, хрестила кожну і – в піч. А піч добра була: вибілювала, рум’янила їх, своїм духом наповнювала. Бабуся прикривала піч затулою, аби пасочки загнітилися і казала: «Не швендяй тудисюди, не рипай дверима, бо паски гнітяться». І ось найважливіший момент. На столі білий обрус, а на ньому великі і малі пасочки – пахнуть, що аж паморочиться голова, ваблять своєю хрусткою скоринкою, яку так кортить ущипнути.
На другий день зауважую, що найбільша і найвдаліша паска кудись щезла і так було з року в рік. Бабуся на настирливі запитання лише загадково посміхалася. Вже згодом, ставши дорослішою, я дізналася про таємницю – паска з пів копою яєць конспіративними каналами передавалася на освячення. А у Велику суботу знову дивним чином у нас вдома з’являвся лише шматочок від бабусиної паски і свячене яйце. А на Великдень той шматочок паски і часточку яйця споживали з великою вірою і благоволінням.
А перший великодній кошик, як і перша у храмі великодня відправа, у мене збіглися в часі, коли я вже була першокурсницею факультету журналістики Франкового університету. Тоді у церкві святої Покрови в Бучачі зійшлося стільки люду, що неможливо було перехреститися. Від надмірних емоцій мені запаморочилася голова і, вийшовши на вулицю, я побачила безмежне людське море. У Великодньому світанні гучно лунало «Христос Воскрес»! Це насправді був день Воскресіння нашої Церкви, величний день мого земного буття.
