Різдвяні зорі мого дитинства
Святочно причепурений Тернопіль, сповнений метушнею, яскравими ілюмінаціями й безтурботними іноземними пісеньками, які чутно на вулицях частіше за рідні нам колядки, викликає змішані почуття і ностальгію. Бо Різдво – це безперервний процес дитинства, в яке ти потрапляєш, як тільки календар перетинає екватор грудня.
Усвідомлюю, що час міняє усе навколо і нас. Проте під цим небом і зорями є вічні істини, які не в змозі змінити ні науково-технічний прогрес, ні найновіші наукові досягнення та відкриття. Веду до того, що моя ностальгія не викликана дорослішанням, а можливістю порівнювати та аналізувати. Саме тому у цей сокровенний для кожного час ловлю себе, можливо, на дещо крамольній думці, що у моєму дитинстві Різдво було різдвянішим і не лише тому, що кожному милі дитячі спогади. Великою цінністю нинішнього часу є те, що можна вільно прийти до храму, молитися разом, співати колядок. А у моєму дитинстві такої можливості не було. Однак моє Різдво було різдвяним всупереч заборонам, і я мала таку розкіш, яку мало хто мав. Справа у тому, що по сусідству з батьківським домом була оселя, що стала підпільною Церквою. І кожного свята люди потай збиралися на богослужіння. Очевидно, що моє дитяче сприйняття було особливим.
Коли і тепер приступаю до Тайн Покаяння та Євхаристії, здається, що, як і тоді, відчуваю хвилювання і душевний трепет, бо саме на Різдво відбулася знакова для моєї душі подія – перша Сповідь і Причастя, яку уділив знаний тоді підпільний єпископ світлої пам’яті Павло Василик. І хоча у мене, подібно, як у сьогоднішніх першопричасниць, не було вишуканої білої сукенки і модної зачіски, спалаху камер, проте я ні за що б не проміняла їх незабутнє Різдво мого серця….
І знову, наче кінострічку, пам’ять відмотує кадри далекого дитинства з епізодами Святого вечора. Я родом із села, тому ностальгую за передсвятвечірнньою тишею, якоюсь невловимою, незбагненною, якої ніколи не зловиш і не отримаєш лише на Різдво на селі. А ще за різдвяними запахами – духмяним свіжим сіном і соломою, яку стелили на долівку, ставили на стіл, а зверху калач (очевидно, на спомин народження Христа у стаєнці). А на вулиці було чутно стукіт товкачів об ступи, бамкання макогонів об макітри. То товкли пшеницю на кутю і терли мак для куті. Щодо Святої вечері, то справді вона була святом єднання родини, особливо хвилюючим був момент, коли після спільної молитви просили пробачення за все недобре, що було у минулому році і на знак поваги цілували рідних в руку… А як тоді у пору заборони колядували, ходили з вертепами!
Пам’ятаю, з яким завзяттям допомагала майструвати крила ангела для брата, що брав участь у сільському вертепі.
З відродженням Церкви Різдво з інтимного, таємничого, родинного свята перетворилося у національне і державне. А згодом… щось втратило! Тепер Різдво застає нас серед метушні та дрібних клопотів, відволікшись від яких, приходить усвідомлення, що необхідно зупинитися, помовчати і повернутися до себе. До Різдва…
Так влаштований світ, що все у ньому проходить і змінюється, вічними є лише небо і зорі – ті, що над нами, і ті, що ведуть нас дорогою до Бога. Вони ведуть нас до Христа – першооснови всього сущого. Лишень зуміймо побачити їх. Лише піднімімо очі до безмежності нічного зоряного неба, і, завмерши, прислухаймося до власного серця. І тоді збагнемо сутність Різдва, почуємо тиху і водночас величну й могутню симфонію всесвіту: “Слава на висотах Богу й на землі мир людям його вподобання…”
І знову Різдво…. І знову прагну віднайти оту блаженну тишу і наповнити її уже іншими, новими сенсами. Тому вже вкотре залишаю міську суєту і поспішаю туди, де над милими серцю спогадами і відчуттями тепла рідного дому, пам’яттю про дорогих мені людей сяють різдвяні зорі мого дитинства.
Головне у темряві віднайти нове світло, у міській метушні.
