Пахощі просочувались крізь віконні шиби, втікали через комин…
Сучасне покоління молоді святкування Христового Воскресіння здебільшого сприймає як належне, не дуже й замислюючись над тим, які гоніння передували до того. Згадуючи своє дитинство на Черкащині, тільки віднедавна почала усвідомлювати сутність і значення того часу – покоління моїх бабусь Марфи і Ганни, на долю яких випало практично пережити і відчути Євангельську мудрість: «Де двоє або троє зібрані в Моє Ім’я, там Я є серед них». Церква у рідному селі Мошурові була зруйнована ще у 1917 році. Попри те в людських серцях залишалася глибока віра.
І коли наставала весняна пора, а з нею Страсний тиждень – кожний вдома таємно здійснював сакральний ритуал – пік паску. Будьяка концентрація на чомусь уваги – це вже священнодійство. Виходило, що на загал, буцім, ніхто нічого «не знав», але майже у кожному домі (там, де ще було старше покоління) витали неймовірні пасхальні пахощі, готувались крашанки… Приховати ті пахощі було неможливо: вони просочувалися буквально крізь віконні шиби, одвірки, втікали через комини… Здавалося, що навіть сама довколишня природа потай і привселюдно торжествувала разом зі всіма мошурянами. Ось це і була найправдивіша перемога добра над злом. Кожний про це знав сам для себе, тримав цю величальну звістку у найпотаємніших закутках сердечного колодязя. Тим часом, людей змушували у такі священні для всього Всесвіту дні виходити на суботник і прибирати біля пам’ятника Лєніну. Звісно, все робилося неусвідомлено і незадоволено, бо пам’ять була зрошена живильним благовістом про те, що завжди, рано чи пізно, за будьяких обставин, відповідно до закону про діалектику – перемагає добро. Однак те старі люди в селі вперто проголошували непроминальну мудрість: «Все так не буде». І коли в родинах, всупереч усіляким заборонам, збиралися за столом, де сяяла, обрамлена кольоровими візерунками і Великодньою пишнотою паска, там вже був присутній Той, в Ім’я Кого все це щиро і з вірою у серці робилося. І пошепки «линуло» від хати до хати священне і непоборне «Христос Воскрес! Воістину Воскрес!». У такий спосіб паска і крашанки з писанками освячувались, бо: «Де двоє або троє зібрані в Моє Ім’я, там Я є серед них». «Свячена пасочка» – казала тоді моя бабуся, але я була малою і не придавала особливого значення тим словам.
Мені подумалось, якими вдячними маємо бути (особливо моє покоління) батькам наших батьків за ті неповторні священні пасхальні дитячі миті, які непомітно зринають у пам’яті щоразу, як тільки у хаті починають витати духмяні священні пахощі. Які не дали згаснути жевріючим Вірі, Надії, Любові у прийдешнє торжество духовної Правди та Істини. Христос Воскрес! Воістину Воскрес!
