Не лякаймо дітей “бабаями”

Страх приходить по-­різному. До декого – раптово й несподівано, добротним стусаном відчинивши двері й одразу змінивши звичне життя. До інших – тихо, майже непомітно, вповзаючи обережно і без зайвого шуму. Він може роздутися і заповнити собою весь життєвий простір, так, що несила дихати.

Чого ми боїмося?

Страх приходить по­-різному. До декого – раптово й несподівано, добротним стусаном відчинивши двері й одразу змінивши звичне життя. До інших – тихо, майже непомітно, вповзаючи обережно і без зайвого шуму. Він може роздутися і заповнити собою весь життєвий простір, так, що несила дихати. Або зіщулиться до неймовірних розмірів, причаїться десь усередині й нескінченно терпляче перебиратиме липкими холодними лапками з гострими кігтиками кожен нерв, кожну клітинку. Іноді здається, що його вдалося приборкати, прогнати, обдурити, завести в непрохідні нетрі, у найтемніші закапелки, щоб він пішов остаточно і безповоротно. Але одного разу, темної глухої ночі, коли ненадовго замовкне галасливий бубон життя, трапляється раптом прокинутися, відважно заглянути у власну душу і виявити його там, по-­хазяйськи вмощеним на найголовнішому місці.

Так. Ми боїмося. Невдач, хвороб, нещасть, війни. І майбутнього. Або його відсутності. Ми боїмося. За дітей, за батьків, за коханих, за рідних, за країну, за весь світ. В останню чергу – за себе. Немає від нього рецептів. Нема в нашому складному пристрої програми, яка змогла б звільнити нас від цього нищівного почуття. Адже страх – це базова емоція. Натомість є люди, які говорять і роблять дивовижні й несподівані речі. «Я думатиму про тебе». «Я за тебе молитимуся». «Я подумки триматиму твої крила». «Цавет танем». І віддають частину своєї душі. Вони пишуть, телефонують, з’являються у найважчий момент, проходять з нами всі кола Дантового пекла, від першого до останнього, і допоки це триває, можна не боятися навіть страху…

Любов проганяє страх

Бо Бог дав нам не духа страху, але сили, любови й поміркованости (2 Тим.1, 7). Страху нема в любові, а навпаки, досконала любов проганяє геть страх, бо страх має в собі кару, а хто боїться, той не досконалий у любові (1 Ів. 4, 18).

Дослідники розглядають і причинність страху, і вроджені й придбані диференціації, і розвиток, і суб’єктивні переживання. Мене ж цікавить страх як незахищеність особистості, а це відбувається, як правило, через відсутність любові, коли людина ще не зустріла її або вже втратила, тобто коли вона самотня. Іншими словами, мені здається, що чим менше любові у людини, яка перетворює її в соціальну істоту, тим більше у неї страху, який залишає її в тваринному стані. А ось роздуми на цю тему моїх студентів. «Страх – це ворог людини, його зрадник. це передчуття чогось жахливого. Це слабкість людини ». «Страх – це … найпротивніша річ у світі. Те, що заважає, сковує, збиває зі шляху, змушує помилятися ». «Самотність – це як хвороба, під час якої мене переслідує думка про те, що я нікому непотрібна. Люди, що оточують мене, стають огидні, я замикаюся в собі, власні думки і дії здаються вульгарними і абсолютно марними. Я бридка і огидна сама собі. Це морально вбиває. Виникає відчуття тотальної самотності, а довкола чатує небезпека. І мене охоплює панічний страх, що я не впораюся з усім цим. Життя втрачає сенс, все стає сірим…».

«Страх – це почуття, яке робить людину нікчемною і навіть змушує почуватися не людиною, а звіром – працює інстинкт самозбереження». «Страх – це почуття і усвідомлення того, що в якійсь сфері ти беззахисний, і ніхто не може допомогти тобі або підтримати». Французький режисер Ален Рене в своєму фільмі «Мій американський дядечко», спираючись на теорію професора А. Лабора, досліджував біологічні основи людської поведінки, зокрема страху. У фільмі демонструється експеримент зі щуром, вміщеним у клітку з рухомою перегородкою. Коли спалахувала лампочка, то (у щура був вироблений умовний рефлекс) його карали електричним струмом. Щоб запобігти покаранню, щур підбігав до перегородки, яка відразу піднімалася, а він рятувався в іншій частини клітки. Не буду перераховувати всі стадії експерименту, лише зупинюся на останній. Спалахувала лампочка, щур підбігав до перегородки, яка раптом не піднімалася … Думалося, що він почне метатися по клітці, перегризати прути перегородки … Але так думалося. Насправді ж все було по­іншому. Щур неприродньо ціпенів і чекав покарання. А ось його якраз і не було: лампочка горіла, отже, повинен бути електричний струм, від якого стає дуже боляче. Проте перегородка була зачинена, а щур чекав…

Дуже часто і ми ціпеніємо від страху, чекаючи покарання, замість того, аби діяти. Найтрагічніше, що саме так ми виховуємо дітей, змушуємо їх з дитинства перебувати в атмосфері страху: лякаємо їх бабаями, татом, який прийде з роботи, караючим Богом і ще безліччю речей. Згодом це стає причиною найрізноманітніших захворювань: алергій, виразок, нервової патології і ще казна чого… Не хочеться наводити цифри, скільки у нас хворих дітей. Від цього легше не стане. Згодом із цими набутими страхами діти йдуть у школу. Дидактогенія (учителе­, школобоязнь), про яку писав ще В. О. Сухомлинський, і досі панує в нашій школі. І як би не змінювалися вивіски: ліцеї, гімназії, коледжі – дітей так само лають, на них як і раніше кричать, їх так само обзивають (в хід йдуть, як правило, ботанічні, зоологічні терміни). А вони, діти, продовжують обкушувати свої ручки… Учитель на уроці … (лампочка загорілася) ще не страшно ?! – Так … до дошки піде … (ти­ши­на). – Ура, що не мене викликали (а лампочка горить). Перший урок пройшов, другий, третій, четвертий, п’ятий … Сьогодні пощастило, а завтра?… Отак і входимо в доросле життя, тягнучи за собою вагон і цілий віз набутих страхів… Старшокласники, з якими мені доводилося розмовляти, на запитання: «Чого ви боїтеся найбільше?» – відповіли, що бояться війни, смерті найближчих і своєї, жорстокості, самотності, а інші бояться батька, мами, вчителя, отримати двійку, не скласти іспити (і це 10–11 клас!). А малюки (2 – 3 клас), яких ми питали, теж бояться покарань з боку батьків, учителів. Чи не дивною вам здається здатність дорослих формувати в дітей «комплекс провини» як основи взаємостосунків? За що? За все: не так сів/став, не так привітався/попрощався, не так відповів/промовчав, не так зреагував, не так одягнувся, не таку музику слухає, не такі книги читає, не так живе… Продовжіть самі. Тож якою любов’ю ми любимо наших дітей?! І де у цій любові місце для Бога?

Галина Груць,

доцент Тернопільського педагогічного університету, кандидат педагогічних наук