Віра в неймовірне

Життя – не передбачуване. Сьогодні ти бідний, а завтра – багатий, щасливий, або ж нещасний. Інколи змінити обставини людям    просто не під силу. У такому випадку варто прийняти все, як є, й бачити позитив у тому, що маєш.

Під мелодію дощу

Осінь мережила дні теплом і холодом. То тішила грайливим промінцем, то студила проливним дощем. Норовливо вела себе панна золота. Люди були змушені приглядатися до її щоденного настрою. Хто був неуважний, тому добряче діставалося.

Недільного полудня небо вгамувалося. Віра та Назар квапливо закрили двері й помандрували гуляти вулицями міста. Вони – ровесники, обом по 30. У подружжі – років 10. Амбіційні, життєрадісні, прагматичні. Уже встигли заробити на життя. Хоча квартира й невеличка, зате своя, з хорошим ремонтом. Авто теж є. Водійські права в обох. У своєму місті почувають себе вільно, впевнено, статечно. Чоловік, хоча й працює багато, знаходить час для сім’ї. Дружина встигає і на роботу ходити, і домашні справи виконувати, і на фітнес побігти. Щоразу дивує колег вишуканим манікюром. У подругів підростає син. Маркові уже 10.

– Ось уже синок повернеться за годинку.

– Може, бабуся його довше затримає.

– Він так виріс. Ти помічаєш?

– Авжеж…

– Я сумую за отими ніжними обіймами, малесенькими долоньками, безкінечними смішками… – притихло мовила Віра.

– Ось, глянь.

Назустріч ішли батьки з близнятами. Якби ж то йшли, швидше бігали, наздоганяли, обганяли, піднімали… Привернули увагу всієї вулиці. Незважаючи на розкидані по тротуару цукерки та іграшки, виглядали вони щасливо.

– А давай народимо ще одну дитину, – дружина кинула погляд на чоловіка, грайливо примруживши око.

Плани Божі не завжди співпадають з людськими

Віра завагітніла. Молода здорова жінка почувала себе чудово, проте аналізи та висновки лікарів були не найкращими.

– Ви розумієте усю складність ситуації?

– Так… – тихо відповіла Віра.

– Я не можу гарантувати того, що плід житиме. А якщо й народиться дитинка, шанси інвалідності доволі великі.

Через кілька днів швидка відвезла жінку в хірургічне відділення лікарні. Маленького життя не вдалося врятувати.

Віра тихо плакала й жила із своїм болем на самоті. На роботу довелося повернутися через якихось кілька днів. Мусіла бути сильною, посміхатися, жити дальше. З того часу вона все частіше заходила до церкви, ставила свічку й просто мовчала перед образом Богородиці. Її мовчання було сильнішим за всяку голосну молитву.

Через років два, пройшовши попередньо медичний огляд, Віра знову спробувала подарувати світові життя. Фахівці постійно спостерігали вагітну, надавали консультації, які жінка справно виконувала. Проте дівчинка народилася на 8 місяці вагітності мертвою. Батькам дозволили похоронити тіло маленького ангела.

На все свій час

Дні минали швидко. Клопотів на роботі й вдома щораз більшало. Але молоді люди знаходили час на поїздки та прогулянки. Правда, тепер Віра все частіше замість цікавих подорожей планувала візити в паломницькі центри. Там вона знаходила спокій. Там їй було добре. Там вона наодинці розмовляла з Богородицею, тримаючи вервицю в руці. Повільно до жінки повернулися оптимізм та посмішка на обличчі.

– Назаре, мабуть, у мене якісь проблеми із здоров’ям. Я в інтернеті прочитала… Треба до лікаря.

– Записуйся на огляд. Відвезу тебе завтра, – стривожено відповів чоловік.

Більш здивованих людей гінеколог ще не бачила, коли повідомила, що жінка носить під серцем дитя.

– Лікарю, мені стільки діагнозів уже поставлено. Що робити?

– Вибір за вами.

Цього разу Віра не ходила на жодні додаткові обстеження, не пила надміру таблеток. Жила вірою. Кожен її день був повен молитви та добрих слів.

Народився хлопчик. Справжній маленький богатир. Головне – здоровий. Дитинка вимагала уваги. Усі довкола були заклопотані тільки нею.

Несподіванкою стало народження ще одного малюка за зовсім короткий час. Родичі уже дещо скептично дивилися на не зовсім молоду маму. Але Катруся була найбільшою маминою втіхою. Віра так хотіла донечки!

Про ще одну дитину, четверту, яка народилася через рік, не знав ніхто. Вірі й справді було соромно перед сусідами, тому вона уникала їх. Колеги дізналися лиш тоді, коли написала наступну заяву про декретну відпустку. Останньою, за кілька тижнів до народження малюка, довідалася свекруха.

– Ти совість маєш? Ти розум втратила? Тобі скільки років? Забула? То я нагадаю: тридцять вісім! Ти коли збираєшся тих дітей ростити? Чи тільки так, аби народити…

– Це ж діти! Я стільки часу просила про них у Всевишнього. Що я мала зробити? Вбити їх?

Свекруха поклала слухавку.

– Справимося. Дає Бог дітей, дасть і на дітей.

Свою однокімнатну квартиру з гарним ремонтом вони обміняли на більшу, але в старому будинку. Житло вимагало оновлення. Назар у міру можливостей ремонтував, проте старечі меблі все одно скрипіли, двері не зачинялися, завіси ламалися, батареї текли…

Віра тепер тільки прала, прибирала, готувала їсти. Це здавалося безкінечністю. Якщо встигала випити чай зранку, то було добре. Інакше він чекав вечора. Замість закордонних подорожей була екскурсія на дитячий майданчик із коляскою для близнюків та ще одним малюком на руках. Спина страшенно боліла, руки просто падали від втоми. Але зупинити цей рутинний млинок не було як.

Екскурс у минуле

– Віра, це ти? – якось зустріла на вулиці знайома.

– А, так, я.

– Я тебе не впізнала.

– Я знаю…

Від тієї завжди нафарбованої, стильно одягненої, із запахом дорогих парфумів жінки не залишилося практично нічого. У домі зник порядок та гроші. Спокою не було ні хвилини. Проте з’явився дитячий сміх. Стільки солодких поцілунків, лагідних обіймів і тисячу разів сказаного за день «мам» не було ніколи. І все було по­справжньому. Діти не вміють обманювати. Тепер Віра знала, як виглядає щастя й зовсім не шкодувала за минулим життям.

Через років два відвела дітей у садок. На роботу так і не повернулася. Зайнялася власною справою – організовувала дитячі свята. Це в неї виходило неймовірно!