Божий  рятунок

Вона  лежала у ліжку, біль не покидав ні на секунду. Жінка просто отупіла від нових приступів. І раптом її осяяла думка, страшна думка: навіщо так жити далі? Покінчити з усім – і все. «Світ без мене нічого не втратить», – подумала Юстина, яка ніколи не була віруючою. За все життя церкву відвідувала кілька разів. І ось у хвилину остаточного розпачу жінка «закричала» на весь Всесвіт! То був німий крик із глибини серця – звуку не було: «Допоможіть! Боже, Ти що, не бачиш?! Я не можу так більше! Мені страшно! А може Тебе немає, і Ти – великий вселенський обман? Попереджую, або забери мене, або я зараз сама з усім цим покінчу!». (Уявляєте, вона ще й погрожувала…) Через мить, чи то було марево якесь, чи то видіння, жінка побачила, що скраю ліжка сидить невідомий старець, весь у білому. У жахливому тремтінні вона «почула»: «Віддай мені свій біль… Смерть нічого не змінить… Смерті немає… Довкола Один Бог». На Юстину дивилися Живі очі, а в них був сконцентрований увесь вселенський біль, таке співчуття-співпереживання і ТАКА ЛЮБОВ… у людей немає такої Любові. Юстина провалилась у сон.

Прокинулась  аж вранці, з дивним відчуттям у душі: вирішила погуглити в Інтернеті. Написала у пошуковику: «Старець у білому одязі», однак на цю тему не знайшла нічого. А ввечері знову сіла і написала вже інакше: «Віддай мені увесь біль і я понесу його, старець у білому одязі…». Клац – і перед жінкою з’явилась  світлина, це був той самий старець у білому одязі. І ті самі очі. З переляку випустила з рук телефон… На неї дивився італійський святий Падре Піо. Почала про нього читати.

Перше, що спало їй на думку: «Все, мені пора до психіатра». Зрештою, відважилась і подумки запитала у нього, що тобі треба від мене? І несподівано почула: «Так ти ж сама мене покликала, кричала на весь білий світ, щоб тобі допомогли», – лагідно відповів, сміючись. Після того випадку Юстина стала йому довіряти. Минуло трохи часу і з неї почали «дерти сім шкір». Все, що вона знала досі, як уявляла життя – все в одну мить почало руйнуватися. Уся брехня, в якій досі жила жінка, поступово «злізала» з неї. Ситуацій для прикладу було доста. Одного разу натрапила в ютубі на пізнавально-духовну лекцію, і коли лектор сказав: «От ви думаєте, що ви всі українці, але ви глибоко помиляєтесь, бо передусім усі ви Люди». Ця фраза дуже обурила Юстину і подумки вона сказала: «Якби я була в тій залі, я би відразу вийшла, я ж українка! Для мене Вітчизна понад усе!». Подумала і забула… Та якось вона опинилася у жахливій ситуації, де довкола було багато українців і ніхто з них не прийшов на допомогу. Серед білого дня злодій вирвав із її рук сумочку, де були важливі для неї італійські документи із робочою візою. Допоміг якийсь чужинець, який притьмом кинувся за поцупником. Він повернув переляканій Юстині сумку. І от іде вона додому і плаче від сорому, бо несподівано побачила себе збоку і усвідомила ту забуту фразу випадкового лектора… «Дякую, Боже, за глибоке розуміння Твоєї присутности скрізь і в усьому», – не встигла подумати, як у цю ж мить хтось позаду торкнувся її плеча. Повернула голову і побачила смугляву дівчину східної зовнішності, їх чимало навчається у їхньому місті. Дівчина усміхалась і простягала Юстині… цукерку. Та машинально взяла гостинець і навіть не подякувала, настільки була розгублена. І тут у неї перед очима знову постав той старець і зазвучав його голос: «Бачиш, зовсім не страшно бути не українцем». І знову Юстина в сльози: вони бризнули з її очей рікою. Вона побачила себе немов у дзеркальному відображенні: свою зарозумілість і гординю, пихатість, задерикуватість. Пів року плакала просто так, без окулярів не могла вийти на вулицю.

Поступово  все стало налагоджуватися у її житті. Якось зустріла знайому, з якою давно не бачилися. Обмовилась про свої борги. Та, ніби між іншим, мовила: «У мене є дуже добрий адвокат, подзвони йому». Юстина так і зробила – зателефонувала… і диво! Усе вирішилося само собою. Це була якась містика: жінка нічого спеціально не робила, а її борги згодом анулювали. Мало того, адвокат нічого з неї не взяв за послуги. Він просто усміхнувся і сказав: «Треба ж час від часу робити добрі справи». Уявляєте? Суд пройшов гладко, Юстині дали мінімальний штраф. І це ще не все. Одного чудового ранку подзвонила донька, з якою давно були посварені, і сказала: «Мамо, прости мене, я була не права, і це мене дуже мучило». А за кілька годин приїхала сама і з порога вигукнула: «Мамочко, прости мене, я жахлива егоїстка, думала тільки про себе. Я дуже тебе люблю». Минуло трохи часу і Юстина стала бабусею, це була для неї невимовна радість і втіха. А діти? Діти стали просто ідеальними. Юстина не могла натішитися таким змінам: «Боже, за що мені подарував таких добрих дітей? Це ж вони вчать мене любити і прощати, а не я їх».

Операцію  зробив найуспішніший хірург міста. А було це так. Зібрала Юстина всі аналізи, оскільки на завтра була запланована операція. Наступного дня з’ясувалося, що загубили результат про аналіз крові. У завідувачки істерика, в лабораторії переполох – не можуть знайти. Ніде нема. Крайньою стала Юстина: потоки гніву вилились найбільше на неї, адже перенести операцію ніхто не міг, черга в їхній лікарні завжди на рік наперед. Одна Юстина була спокійна, як ніколи: «А мені начхати на все це, я віддаю все в руки Богові. Він краще знає що, коли і кому робити». Тільки подумала так, як зненацька в кабінеті з’явився  той самий старець, весь у білому. Падре Піо підійшов до столу, скрушно похитав головою і подумки сказав жінці: «Ну, що сидиш, тобі не набридло на все це дивитися? Йди додому, тобі не потрібна операція. Ця жінка не зможе тебе прооперувати. Я тобі знайду кращого хірурга». Юстина встала і з непідробним спокоєм у голосі сказала лікарці:

– Я забираю свою папку і йду геть, – завідувачка від почутого просто заціпеніла:

– Ти що, померти хочеш? Піди негайно і платно зроби аналізи ще раз!

– Ні, – вперто стояла на своєму Юстина, – я йду, повторно нічого робити не буду.

Минуло  десь пів року і Юстина вирішила зробити операцію, але… настав карантин. Знову довелося відкласти. Біль то з’являвся, то вщухав – терпіти можна було і вона терпіла, а ще молилась до Падре Піо. Через наступних пів року їй наснився дивний сон: «Йди в лікарню, треба робити операцію». Прийшла, а сімейна лікарка дивиться на неї, як на ворога народу, і каже: «Явилась!». Перш, ніж відправити її в іншу лікарню, добряче висварила. І ось нарешті – операція. Тим часом, анастезіолог щось наплутав. Юстина чула всю розмову між ним і хірургом: «У неї всі м’язи  скувало, нічого не можу зробити. Господи, та ж у неї вузли по 15 см, як вона ще жива? Вони давно мали тріснути. Рома, Рома, швидше» – почула жінка вже після загального наркозу і подумала, що помирає. «Треба хоч встигнути Богові помолитися. Господи, померти на операційному столі… дуже якось банально…», – тільки й встигла подумати.

Прокинулася  вже у реанімації. Стан жахливий, довкола якісь трубки. Медсестра запитує: «Слухай, ти увесь час якісь заклинання повторювала, мені аж моторошно було, та ще й чужою мовою. Я навіть на телефон записала. Хочеш послухати?». Жінка увімкнула телефон, а там обривки чужинських фраз… хоча, мова схожа на італійську. Юстина трохи понишпорила у перекладачі і знайшла… «Santo pio mi ha guarito… Santo pio mi ha guarito…». Виявляється, вона як мантру повторювала: «святий Піо, зцілюй мене, святий Піо, зцілюй мене…».

Коли  ж остаточно прийшла до тями, то помітила, що на її хірурга всі як на Бога моляться, і прізвисько у нього Спецназ. І то недарма, бо у нього всі лікарі як на вишкіл, воістину лікар від Бога. Вийшла з лікарні, сіла в таксі і відчула на собі чийсь настирливий погляд. Отець Піо! Він дивився на неї з образка, якого водій прикріпив до дзеркала, ще й «підморгував»: «А хіба не я казав, – «почула» жінка, – що в тебе буде найкращий лікар?».

ПІСЛЯСЛОВО. Кажуть, що після таких випадків люди не живуть повноцінним життям. Але звідки їм знати, що буває, а що – ні? Якщо з глибокою вірою віддавати все в руки Бога, то, мабуть, ще й не такі дива можуть траплятися.