Ucraina est liber!
Тридцять років тому Україна здобула те, за що боролась упродовж віків, – Незалежність. Нарешті держава відродилася, як Фенікс. І таке порівняння доволі доречне, адже цей птах у християнстві уособлює віру, безсмертя, тріумф вічного життя. Якщо ж проаналізувати історію України в ретроспективі, то можна помітити, що навіть в часи «тиші», коли національна ідея зникала надовго, з’являлась іскра, що нагадувала народу про власну ідентичність, будила думку про державність.
Такими будителями були не тільки військово-політичні та громадські діячі, а й священники, які не лише молилися за народ, а й працювали на благо майбутньої державності. Отці І. Могильницький (засновник Товариства галицьких греко-католицьких священників), М. Шашкевич (натхненник «Руської трійці»), М. Куземський (засновник Галицько-Руської матиці), Д. Танячкевич (посол до Австрійського парламенту), С. Петрушевич (делегат УН Ради), Р. Тичинський (член проводу Інтелігентної Націоналістичної Організації при ОУН), А. Волошин (Президент Карпатської України); єпископи Григорій Яхимович (очільник Головної Руської Ради), Григорій Хомишин (засновник Української католицької національної партії)… Можна згадати ще багато постатей і подумки подякувати їм за Україну.
Незалежність – це недоконаний факт, а стан народу. Як тільки нація почне сприймати свободу як щось належне, постійне, жити принципом «моя хата скраю», або і взагалі загравати з сусідніми державами, просячись під їхнє правління, то незабаром опиняється під територіальною і ментальною окупаціями і чекати кращих часів, які можуть і не настати. Бог дав нам землю і свободу, а от возвеличувати Незалежність і славити державу ми повинні вже самі. «Влада над землею в руці Господній, тож корисного правителя покличе він своєчасно», – і це була б чудова агітація за певного кандидата на президентських виборах 2024 року, але ні. Це – слова, взяті із Святого Письма (Сирах 10, 4). Згадаймо і те, що «носієм суверенітету і єдиним джерелом влади в України є народ», як прописано в Конституції України (Стаття 5), двадцятип’ятиріччя якої ми святкували цього року. Тобто, народ – реальна влада у державі, і лише від його правління залежать доля країни.
Хтось може зауважити, що християни повинні відмежовуватися від держави та «зодягнутися в нову [людину], що відновлюється для пізнання за образом Створителя її, де нема ані елліна, ані юдея, обрізання та необрізання, варвара, скіфа, раба, вільного, але все та в усьому Христос!» (Кол. 3, 9-10). Справді, нам варто пам’ятати про іншу Вітчизну – Небесне Царство, проте любити Батьківщину не тотожно гіпертрофованому патріотизму. «Якщо тебе, Єрусалиме, я забуду, нехай забудеться моя десниця!» (Пс. 137, 5), – ці рядки оповиті глибоким почуттям любові до рідного краю і є головною ідеєю всього Псалма 137. Варто згадати й історію Неемії, намісника Єрусалиму, для якого відбудування рідного краю стало ціллю всього свого життя.
Гетьман Української Держави Павло Скоропадський у своїх мемуарах «Спогади. Кінець 1917 – грудень 1918» висловив таке міркування: «Щоб не сталося, Україна в тій чи іншій формі буде. Не змусиш річку повернутися, так само з народом: його не змусиш відмовитися від його ідеалів. Тепер ми живемо в часи, коли лише багнетами нічого не зробиш». Вірю, що в нашій державі утвердиться сучасна національна ідея, основою якої стануть Бог, Свобода, Сім’я і Україна.
Арсен Романів
