Кардинал Йосиф Сліпий у пам’яті родини Веснів

До 130-річчя від народження Патріарха УГКЦ

[temphc-start on=”2022-04-01″ at=”17:54″ countdown=”true” color=”orange” message=”Матеріал на даний момент недоступний.”]

Колишній хутір Веснівка… За сьогоднішнім територіальним поділом називається селом. Колись у ньому нараховувалося приблизно 100 господарств і понад 500 мешканців. Нині село майже спорожніло. У Денисівському краєзнавчому музеї збереглася світлина 1916 р., на якій вояки австрійської армії разом із його поселенцями біля хати Микити Весни.

Що знаємо про Веснівку та родину Веснів? Громадська діячка і письменниця Іванна Блажкевич у книжці «Шляхами золотого Поділля» згадує їх так: «У 1880 році Микита Весна зважується на небувалий крок і відкриває в селі християнську крамницю. Досі вся торгівля була в руках жидів, які казали селу: «ваш грунт, а наш фунт». І все.

У книжці «Діти війни» наш земляк Михайло Шарик розповідає, що в той період, як поляки нищили в Україні наш національний дух, то він, будучи в минулому воїном летунської армії УНР, замаскувався жити у спольщеному селі Почапинцях під Тернополем: «А кожної неділі ходив до церкви в Драганівку й там заприятелював із священником Весною, що родом був з Денисова. Я почав співати в церковному хорі й скоро здобув собі симпатію серед селян. Вони були українці, хоч говорили коло церкви по-польському. Їх тільки затуркала польська більшість села. Вони намагалися говорити до мене ламаною українською мовою. Тут я вирішив, що мені треба для них щось зробити, бо ж це мої брати…

Наближались Зелені свята 1922 року. Отець Весна рішив відправити панахиду на могилі чотаря УГА Романа Коссара, який загинув у липні 1919 року. Потім я мав виголосити до християнства промову…». А далі знову прогалина.

2002 року зі Львова в с. Денисів приїхали небувалі львівські гості – Віра Нагорняк із дочкою Оленою. Як з’ясувалося, пані Віра є правнучкою колись корінного денисівчанина Микити Весни. Від них довідався багато цікавого.

Заклавши у Денисові свою першу селянську крамницю, люди під проводом о. Йосипа Вітошинського почали бойкотувати жидівські торговиці, а ходили до крамниці Микити Весни: «Свій до свого по своє».

Через деякий час Весна на торгівлі трохи розкрутився й купив аж під Золотослобідською границею ділянку землі та поставив собі там хату. Біля нього почали будуватися й інші заможні селяни, а цей населений пункт назвали Веснівкою. Нині відомо, що в подружжя Микити та Євдокії Веснів було троє дітей – Катерина, Дмитро та Костянтин. Усі діти подружжя Веснів закінчили Денисівську школу, яку 1848 року заложив о. Йосиф Струмінський. Згодом Дмитро закінчив Тернопільську вчительську семінарію, а Костянтин після закінчення Тернопільської гімназії продовжив здобувати освіту в Львівському університеті на теологічному факультеті. А дочка залишилася з батьками на господарстві.

1912 року перед висвяченням Костянтин Весна одружився з Галиною Жесньовецькою, яка закінчила у Львові вчительську семінарію і вчителювала в селі Золота Слобода.

Перша парафія після висвячення в о. Костянтина Весни була в містечку Струсові, де він був сотрудником отця Теодора Цегельського. Там 28 червня 1914 року в них народилася дочка Люба. Там їх застала Перша світова війна. З наближенням фронту сім’я Веснів опинилася в селі Заздрість і поселилася в домі Дичковських (Сліпих), де й відбулося перше знайомство з майбутнім кардиналом і провідником УГКЦ Йосифом Сліпим.

Господарство родини Сліпих було велике, добре проваджене. Його мама була освіченою жінкою, добре знала німецьку мову. Батьки постійно працювали на землі, а Йосиф залишався вдома, багато читав, розмовляв з о. Костянтином, допомагав їмості Галині забавляти дитину. Йосиф був високий, вродливий, розумний і поважний хлопець.

У Заздрості Весни були лише кілька місяців, бо незабаром переїхали в Бережани. А 1918 року вони перебралися у село Драганівку неподалік Тернополя, де вони пробули до самої смерті отця.

Драганівка – село невелике, тоді було заселене в основному поляками. Але в ньому був мир і порядок, бо граф, якому воно належало, добре ставився до людей. У той час отець Весна в злагоді займався церковними справами, проводив просвітницьку роботу та вів велике господарство. Він дуже любив коней, гарно малював. Для церкви намалював картину, на якій зображено Єрусалим і Гріб Господній. Та плащаниця збереглася до наших днів. За отця Весни в селі біля церкви збудували читальню, в якій згодом закипіла просвітницька робота.

За отця Костянтина поновлено внутрішній розпис церкви. Отець Весна підтримував добрі стосунки з греко-католицьким священником о. Миколою Конрадом, якого Папа Іван Павло ІІ проголосив блаженним. Отець Микола був хрещеним батьком дочки отця Костянтина – Люби.

Усі три дочки о. Костянтина Весни навчалися в Тернопільській гімназії. Проте 1939 рік приніс нашому народові жорстокі випробування. На Йордан 1941 року, не маючи й 55 літ, отець Костянтин Весна через серцевий приступ залишив цей світ і похований на цвинтарі села Драганівка.

При житті подружжя Веснів постійно підтримували зв’язок з отцем-ректором Львівської духовної академії Йосифом Сліпим. Буваючи у Львові, кожного разу відвідували його, він приїжджав до о. Весни у с. Драганівку.

Коли дочка Люба в 1933 році виходила заміж за майбутнього священника Івана Дідуха, то отець-ректор Йосиф Сліпий прислав з цієї нагоди їм своє вітання та дав Архієрейське благословення.

Їмость Галина Весна останні роки проживала біля онуків у Львові. Померла 1975 року. Будучи в Римі, вже після заслання, великий мученик за віру і духовний провідник українського народу Йосиф Сліпий відслужив Службу Божу за її упокій.

Р.S. У Денисівському краєзнавчому музеї до 130-х роковин від народження кардинала Йосифа Сліпого влаштовано виставку, в якій експонуються двотомник «Патріарх Йосиф Сліпий у документах радянських органів державної безпеки (1939 – 1987)», які особисто подарував для музею з дарчим написом їх автор – професор Київського національного державного університету імені Тараса Шевченка Володимир Сергійчук, листи писані Йосифом Сліпим до українсько-канадського письменника та сподвижника антибільшовицького руху на американському континенті Михайла Шарика, фотографії, писемні та друковані матеріали, філателія.

[/temphc-start]