Духовний  тандем священничого подружжя

Кожна  священнича родина – це особливий мікрокосмос зі своєю історією, традиціями, неповторною дорогою до Бога, якою прямує разом з усією парафіяльною спільнотою. Для мене якоюсь особливою світлою аурою наділене подружжя о. Корнелія та Ольги Івашківих, які на Господній ниві трудяться уже три десятки літ.

СУДЖЕНОГО  КОНЕМ НЕ ОБ’ЇДЕШ

Отець  Корнелій та добродійка Ольга родом із села Милівці, що на Чортківщині. Очевидно, «на горі» було запрограмовано пройти їм життєву дорогу разом. «Ми з отцем родом із одного села, розповідає їмость Ольга. Були сусідами, вчилися в одному класі. Після закінчення школи роз’їхались  у різні міста навчатися та здобувати професію. Після закінчення технікумів, отець пішов до армії, а пізніше влаштувався на роботу на тернопільське світлотехнічне підприємство «Ватра». Я тим часом працювала в обласному центрі на хлібозаводі. І доля звела колишніх односельців-сусідів у Тернополі». Як то кажуть у народі, «судженого конем не об’їдеш» – молодих людей взаємно поєднували простота, доброзичливість, взаємоповага, спільні зацікавлення. А юнака зачаровувало ще й те, що Ольга завжди пахла хлібом.

ДІВЧИНА  ІЗ ЗАПАХОМ ЖИТТЯ

Чому  Ольга вибрала фах пекаря? Очевидно, що в генах українського жіноцтва закладено дбати про сім’ю. Поряд з картиною, де мати пригортає до грудей дитину, стоїть інша, де вона тримає у руках духмяну хлібину, яка дає наснаги життю.

Для  дівчини процес порання на кухні – був завжди справжнім дивом. Ще дитиною спостерігала, а коли підросла допомагала бабусі, яка все життя куховарила. І найбільше захоплення викликав процес випікання хліба. Бо для цього треба було мати не лише вправні руки, а ще й світлу душу і серце. Без цього неможливо відчути тісто, той момент, коли все готово, а потім воістину дивовижна мить, коли розпашілі хлібини шикуються на столі, накритому білосніжною лляною скатертиною. І пахнуть вони бабусиними-маминими руками, домашнім затишком, сонцем, вітром і землею. Саме таку наречену приглядів собі майбутній священник.

Очевидно, що незвіданими є життєві дороги, якими провадить нас Господь. «На хлібозаводі я познайомилась із сестрою Олімпією (Ольга Катала), але я ще тоді не знала що вона – сестра-монахиня. Я була майстром у бригаді, в якій працювала сестра. Позаочі про неї говорили, що вона сектантка. Сестра відрізнялася від інших чесністю, порядністю та працьовитістю. Був випадок, коли нас разом викликали на партбюро, щоби мене записати в партію, а їй винести догану (я ще не розуміла за що, а вона нічого не розповідала).

Одна  жінка з бригади сказала, що в її помешканні відправляє Службу Божу підпільний священник – отець Михайло (пізніше я дізналась, що це був Михаїл Сабрига, майбутній Тернопільський єпископ).

Тим  часом Ольга з Корнелієм одружились і мешкали на квартирі в Тернополі, як пересічна тогочасна сім‘я. Саме в той час відбулася доленосна подія, яка докорінно змінила їхнє життя: «Я через сестру Олімпію домовилась, аби священник прийшов посвятити квартиру. Уже під час розмови Корнелій зізнався, що міркує про священство. Отець Михайло Сабрига згодом рекомендував його для вступу в тоді ще підпільну семінарію, яку очолював тоді отець, а нині – митрополит Василій Семенюк. Я, звичайно, підтримала рішення свого чоловіка, хоча було лячно перед невідомістю, бо часи були ще непевні і в нас вже була маленька донечка».

ТРИДЦЯТЬ  РОКІВ НА СВЯЩЕННИЧІЙ СТЕЗІ

Після  довгих роздумів чоловік все таки вирішив стати священником, вступив у семінарію (хоча це ми намагалися не афішувати), через що мусів розрахуватися з роботи. Навчання проходило у селищі Велика Березовиця, але студенти дуже часто їздили в Зарваницю, аби укріплюватися духовно та розбудовувати Марійський центр. Отець Корнелій завдячує своєму душпастирському становленню теперішньому архиєпископу Василію Семенюку та духовним наставникам, які у «семінарській кузні» гартували серце Христового священника.

Свяшенничі  свячення Корнелія Івашківа відбулися 27 березня 1991 року в парафіяльній церкві села Петриків. Його святителем був світлої пам’яті владика Михаїл Сабрига, тоді вже єпарх Тернопільський. Першими парафіями молодого душпастиря були Чернихів, Глядки та Іванківці Зборівсього району. Їмость Ольга згадує: «На парафіях я з отцем та й з дітьми організовували братство Матері Божої Неустанної Помочі, Марійську, Вівтарну дружину». Пізніше отця призначили у Плотичу та Кутківці. У Плотичі душпастир служив вісімнадцять років, де разом з парафіянами перебудували стару церкву Успіння Пресвятої Богородиці, здійснили розпис храму та встановили новий іконостас.

Від  свята Покрови 1992-го о. Корнелій Івашків отримав призначення у Кутківці на парафію Покрови пресвятої Богородиці, де й душпастирює до нині. На парафії організовано спільноту “Матері  в молитві”, якою опікується їмость Ольга, а також Братство Матері Божої Неустанної Помочі, Марійська дружина, а у минулому році організацію “Українська  молодь — Христові”.

Окрім  того, у мікрорайоні утворили ще одну парафіяльну спільноту і звели храм Бориса і Гліба.

БЕЗ  «ПОСАДОВИХ ІНСТРУКЦІЙ»

Для  добродійки Ольги бути дружиною священника – відповідальна місія та особливий образ родинного віддзеркалення. Вона повинна бути взірцем чистоти та відданості для парафіян. Жінка каже, що з дитинства виховувалася у християнському дусі: «До Сповіді, Причастя ходили у рідному селі до підпільного священника, а коли він помер, втратили зв‘язок  з підпільною Церквою…».

«Покликання мого чоловіка – нелегка ноша людини, яка не шукає, а навпаки готова забути про себе, віддати себе, не очікуючи нічого взамін, і присвятити цьому все життя. Тому свою відповідальність я вбачаю у тому, щоби допомагати йому в усьому. У парафіяльному житті намагаюся бути корисною, – констатує добродійка Ольга. – Допомагаю доглядати за квітами, співаю в хорі, при потребі підміняю дяків. Усім, чим можу підтримую свого отця в його духовному служінні».

За  словами їмості Ольги, вона залишається для свого чоловіка дружиною, яка забезпечує надійний тил для того, аби отець міг зі спокійним серцем виконувати свої обов’язки, а для дітей – мамою, а в цілому – берегинею сімейного вогнища. «У нас з отцем є четверо дітей та вже троє онуків, яких дуже любимо і пишаємося ними. Ми їх вчимо, що потрібно жити з Богом, проте нічого не нав’язуємо. Вони самостійно мають обрати власний шлях. Я хочу, щоби мої діти були щасливими і займалися в житті тим, що їм подобається. Якщо це буде служіння Богу, то ми будемо раді (до речі, дочка Марія уже стала дружиною отця Андрія Цяпути), а якщо інший вибір, то теж сприймемо, аби лишень вони були щасливі».

УЛЮБЛЕНІ  СМАКОЛИКИ РОДИНИ

Хоча  добродійка Ольга має різнобічні захоплення: «Люблю займатися вишивкою, в‘язанням, доглядаю великий сад та квітник. Чимало часу приділяю приготуванню різних ласощів, кулінарія супроводжує мене протягом усього життя. Ще моя бабуся свого часу працювала кухаркою у польських панів, котрі проживали в нашому селі, тому любов до приготування їжі мені передалася саме від неї. Люблю готувати різні страви, особливо десерти».